|
|
Форумы > Форум > тест
|
> 1 <
|
| Автор |
Сообщение |
Rebroff  
Пользователь
Сообщений 1687
Репутация -1 | 0 |+1
19 [86 -67] 
Откуда: Украина, Киев 
Профессия: студент
|
2010-12-16 02:06 GMT - #7493215
From: Ukraine, Kiev |
|
1)C чего начинается философия?
Философия начинается с удивления. (АРИСТОТЕЛЬ).Философствовать людей побуждает удивление. Сначала они удивлялись тому, что непосредственно вызывало недоумение, а затем, продвигаясь таким образом далее, они задались вопросом о более значительном. Например, они размышляли о смене положения Луны, Солнца и звезд, а также о происхождении Вселенной. «Но недоумевающий и удивляющийся считает себя незнающим (поэтому и тот, кто любит мифы, есть в некотором смысле философ, ибо миф создается на основе удивительного)». Аристотель говорит, что люди стали философствовать, чтобы избавиться от незнания, а из этого следует, что к знанию стали стремиться ради понимания, а не ради какой-нибудь пользы.
2) В чому проблемність питання «Що таке філософія?».
Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософiї вимагає осмислення самого способу його пiзнання. Тому в мipy того, як oкpeмi науки, що входили ранiше до складу філософiї, виробляли свiй, вiдмiнний вiд філософського, метод пiзнання, вони вiдгалужувались вiд фiлософiї. Наприкi¬нці 18 ст. нiмецький фiлософ І. Кант окреслив предмет філософiї такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смiю сподiватись?Для того щоб вiдповiсти на цi запитання, мало знати, що таке світ i що таке людина. Тому фiлософiя вивчає не тiльки сутність речей, cвimy, людини сам спoci6 їхнього iснування. Фiлософська дисциплiна, що вивчає буття у вcix його аспектах, називається онтологією (вiд грецького ontos - суще та Iogoc - вчення).
Предметом філософiї є загальнi, граничнi засади людського мислення, пiзнання, буття людини у свiтi. Таке розумiння предмета мислення зумовлює особливостi філософського мислення, якi вiдмежовують фiлософiю як вiд буденoгo, так i вiд природничо-наукового мислення.
3)Специфіка і природа філософського знання. Основні теми філософських роздумів.
Зародження філософії історично співпадає з виникненням зачатків наукового знання, з появою громадської потреби в цілісному переконанні на світ і людину, у вивченні загальних принципів буття і пізнання. Перші філософи античного світу (Древня Греція) прагнули головним чином відкрити єдине джерело різноманітних природних явищ. Тому природа (по греч. фюсис; фізика) стала першим загальним об'єктом, до якого звернулася філософії, і у зв'язку з цим сформувалося перше філософське вчення - натурфілософія (філософія природи), яка стала першою історичною формою філософського мислення, першою філософською дисципліною в структурі філософії (першими фізіологами були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Гераклит).
У міру накопичення науково-філософських знань (природних, особових і громадських) і вироблення спеціальних прийомів дослідження (аналітичних - логічних, математичних) почався процес спеціалізації нерозчленованого знання, виділення математики, астрономії, медицини. Спочатку ці науки входили до складу філософського знання. Але поступово починається і обмеження круга проблем, якими займається філософія, відбувається розвиток, поглиблення, збагачення власне філософських представлень, виникають різні філософські теорії і течії. В ході предметного самовизначення філософії і її внутрішньої диференціації (спеціалізації) сформувалися наступні філософські дисципліни:
онтологія - вчення про буття (чи про першооснови усього сущого) : проблема буття розуміється тут в універсальному (всеосяжному) сенсі ("чому є щось, а не ніщо" - одне з перших філософських питань), аналізуються буття (сам принцип існування), небуття (чи можливе неіснування, ніщо), буття матеріальне (природа) і ідеальне (ідея, думка, дух).
гносеологія- теорія пізнання, аналіз найбільш загальних питань пізнання : пізнаваний або непізнанний (агностицизм) світ, які можливості, методи і цілі пізнання; у чому суть пізнання і що є істина; хто суб'єкт і що є об'єктом пізнання;
логіка- наука про форми правильного (тобто зв'язного, послідовного, доказового) мислення; формами такого правильного (тобто відповідно до правил логіки, що відбиває реальні процеси дійсності) були поняття, судження, висновки;
етика - наука про моральність, моралі як формам суспільної свідомості, про належне і правильну поведінку людини серед собі подібних; проблеми етики пов'язані з проблемами свободи волі.
естетика - наука про художнє і ціннісне освоєння світу : вивчає принципи і умови творчого перетворення і зображення світу в таких категоріях, як краса, прекрасне, піднесене, потворне, естетичне сприйняття, смак, трагічне і комічне.
філософія історії (освоєння закономірностей історичного процесу).
Починаючи з епохи Відродження (14-16 віків) процес розмежування між філософією і приватними науками протікає усе більш прискореними темпами.
Специфіку ж філософії тепер бачать передусім в її абстрагованості (спекулятивности, відірваності від досвіду), абстрактності, умоглядності, теоретичній, яка дуже часто вступає в протиріччя з фактами і реаліями дійсності. В цей час філософія ще продовжує займатися загальнотеоретичними питаннями природних наук. У 17-19 вв. створювалися системи, в яких природознавству протиставлялася філософія природи (що протиставлялася фізиці), філософія історії - історії як науці, філософія права - правознавству. Вважалося, що філософія здатна виходити за межі досвіду, давати "наддослідне" знання.
У сучасному світі наука є розгалуженою системою знання. Усі відомі явища світу опинилися в "приватному" володінні тієї або іншої спеціальної науки (фізики, біології, географії). Проте в цій ситуації філософія зовсім не втрачає свого значення. Навпаки, відмова від претензії на всезнание дозволила філософії чіткіше самовизначитися. Кожна наука досліджує специфічно певну систему закономірностей, але жодна приватна наука не вивчає закономірності, загальні для явищі природи, розвитку суспільства і людського пізнання. Ці закономірності і є предметом філософії, визначаючи її специфіку.
Вже в 20 столітті усередині філософії сформувалися різні нові спеціальні дисципліни, пов'язані з характерним для філософії узагальненим і абстрактним способом розгляду явищ дійсності, : філософія мови (проблеми співвідношення мови і дійсності, мови і думки, виразимої думок в мові), філософія науки (проблеми наукового знання, розвитку науки, методів науки), філософська антропологія (дослідження найбільш загальних і істотних питань людини, його природи і еволюції).
Світ філософських роздумів: людина і світ; мислення і буття, духовне і тілесне. Видатний німецький філософ І. Кант (1724-1804) коло метафізичних проблем окреслював чотирма основними питаннями, а відповіді на них і складають, за Кантом, структуру філософії:
O Що я можу знати про цей світ?
O Що я повинен робити в цьому світі?
O На що я можу сподіватися?
O Що є людина?
4. Відмінність між філософією і філософствуванням, філософією і наукою,ф. і релігією, ф. і буденною свідомістю.
Философия - это наука о законах мироздания (бытия),
а философствование - это размышление над этими законами!
Буденна свідомість означає повсякденне не узагальнене відображення життя суспільства, людини, яке охоплює досвід і спостереження у тісному зв’язку з практичною діяльністю.
Складовими буденної свідомості є: життєвий досвід мас, який включає в себе як власний, індивідуальний досвід, так і соціальний досвід попередніх поколінь – трудовий, побутовий тощо; різні форми народної художньої творчості – прислів’я, приказки та ін.
Буденна свідомість притаманна всім людям. Вона формується у процесі їх щоденної практичної діяльності на основі їх емпіричного досвіду, тобто повсякденної життєвої практики. Буденна свідомість включає в себе також такі специфічні компоненти, як норми моралі, звичаї, цінності, норми, так зване “природне право”, реалізм у поглядах на світ тощо. Коли ж люди позбавлені наукового розуміння якихось явищ суспільного життя, вони роздумують про ці явища на рівні своєї буденної свідомості.
Чим нижчий освітній рівень людей, тим більшою мірою процес відображення явища суспільного життя відбувається на рівні буденної свідомості. Але далеко не кожна грамотна людина мислить про все науково, тому сфера функціонування буденної свідомості досить широка. Вона дозволяє з достатньою достовірністю, на рівні “здорового глузду” розглядати явища й події суспільного життя й приймати на цьому рівні в цілому вірні рішення, які підтверджуються життєвим досвідом. Цим визначається роль і значення буденної свідомості в житті людей і розвитку суспільства. У буденній свідомості, яка базується на повсякденному життєвому досвіді, знаходиться велика кількість корисних відомостей, конче необхідних для орієнтації людей в оточуючому світі, для їх виробничої та іншої діяльності. Ці відомості стосуються властивостей природного світу, трудової діяльності, сім’ї та побуту людей, їх економічних відносин, моральних норм, мистецтва тощо. Народне мистецтво й зараз майже повністю засноване на буденних уявленнях людей про красу. Разом з тим у буденній свідомості багато ілюзій, неточних, а навіть помилкових суджень і забобонів.
Філософія і наука.
Філософія є не лише формою суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Тепер слід відповісти на запитання, а чи є філософія наукою? Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік, Л. Вітгенштейн та інші). Філософська концепція логічних позитивістів – це “послідовний емпіризм”. З точки зору цього напрямку, все доступне нам знання про зовнішній світ отримується лише завдяки емпіричним наукам. Філософія ж представляє теоретичну галузь знання, тому вона не може бути наукою.
Для філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх відношення.
Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності – практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.
Природничі науки мають своїм предметом конкретні матеріальні об’єкти і властивості. Для хімії, наприклад, таким предметом є перетворення речовин, зміна їх складу або будови.
На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним предметом філософії є найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про загальне. Сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.
Що ж таке наука? “Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності . Наука має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення.
Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний (категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4) методи дослідження явищ і процесів дійсності.
Філософія і релігія. Взаємозв’язки філософії і релігії давні і різнопланові. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини. Релігія – специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного боку, вона представляє собою відповідні: поведінку, почуття, культ і обрядність; з іншого боку, релігія – це певні погляди, віра, уявлення, ідеї і теорії, тобто те, що складає зміст релігії як форми суспільної свідомості. Що є спільним для філософії і релігії? Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної свідомості. По-друге, філософія і релігія є історичними типами світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу; по-третє, філософія і релігія відображають світогляди людей безпосередньо. Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; по-четверте, філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства.
Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: по-перше, предметом філософії є відношення “людина-світ”. Предметом релігії є Бог, його творіння; по-друге, філософія і релігія мають різну структуру. Структура філософії складається з онтології (вчення про буття), логіки, діалектики, теорії пізнання, соціального вчення тощо. До структури релігії входять: 1) релігійні ідеї, погляди та уявлення; 2) релігійні почуття; 3) релігійні культ і обрядність; по-третє, філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі; по-четверте, філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ. Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є – відповідних догм і постулатів; по-п’яте, філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на почуття, емоції (релігійні догми не можна збагнути розумом); по-шосте, у філософії, як правило, початком її є загальне, абстрактне начало (апейрон, субстанція, абсолютна ідея, матерія тощо). У релігії, як правило, основоположне начало – персоніфіковане (Ягве, Христос, Магомет, Будда і т.п.). У порівнянні з філософією релігія представляє собою більш консервативну ідеологічну форму відображення дійсності, оскільки вона ґрунтується на незмінних традиційних догматах релігійного вчення.
5. Причини несприятливості до філософського способу руху мислення в контексті структури мисленнєвої діяльності людини.
Для того, чтобы научиться понимать философию и самому работать в этой области, необходимо обладать определенными внутренними предпосылками. Они образуются на пересечении психофизиологических особенностей и мировоззренческих ориентаций. Надо, правда, признать, что видение и тех и других зависит от того, что мы понимаем под философией.
6. Що означає бути філософствуючою людиною?
Философствование – это процесс ценностного самоопределения человека по отношению к себе, к жизни, к миру, к другому человеку существу или к Богу.
Самоопределяясь, он находит свое место в жизни и выбирает цели, определяет, что является для него ценным, ради чего можно прикладывать усилия и вообще жить. В результате философского самоопределения возникает ценностное восприятие жизни.
Ценности – это такие смыслы, благодаря которым человек осознает значимость действий, поступков, событий.
С утратой этих ценностей человек перестает ориентироваться в жизни и не знает, ради чего вообще стоит напрягаться.
Лишь философия может сделать мировоззрение ясным, целостным, упорядоченным, продуманным, рационально обоснованным. Философы – люди, которые смогли сами создать своё, новое мировоззрение, которые создали новый способ мыслить, новый способ представлять себе мир. Всё, что входит сегодня в “здравый смысл” и считается “само собой разумеющимся”, было когда-то впервые придумано свободным и оригинальным умом.
Философ - это человек, который прежде всего знает цену себе. Лишь познав себя, ты сможешь познать других. Поэтому философ находиться в постоянном познании.
"Философия выступает в двух ипостасях: 1) как информация о мире в целом и отношении человека к этому миру и 2) как комплекс принципов познания, как всеобщий метод познавательной деятельности. На этом основано разделение большого числа функций философии на две группы: мировоззренческие и методологические" [vi]. Очевидно, что влияние первой группы функций философии (мировоззренческих функций) испытывает на себе каждый. Иными словами, всякий человек так или иначе осмысливает мир и свое место в нем. Авторы другого популярного учебника по философии отмечают по этому поводу, что "философия неизбежна для любого человека и каждый человек философствует, даже тот, кто отрицает ее необходимость и обоснованность, невольно оставаясь на позициях лишь неразвитой формы философствования" . В этом смысле, как отметил еще К.Ясперс (который, кстати, – возможно, первым из философов, – и сформулировал различие между профессорской философией и философствованием), истинными философами являются дети.
Иными словами, для того, чтобы философствовать на этом "примитивном" уровне, философствовать для себя, вовсе не обязательно знать какие-то определенные принципы мышления, зафиксированные на бумаге мысли великих предшественников или современников, для этого не нужно иметь никакого образования и вообще не нужно уметь читать. Философствование поэтому является творческим актом в чистом виде, оно совершается человеком для себя самого.
Специфика философского видения мира для каждого человека заключается в способности задаваться вопросами, выходящими за пределы бытового, повседневного знания. В этой связи очень показательно умение некоторых людей формулировать суть философии кратко, ярко, нескучно. И. Кант вопрошал: Что я могу знать? Что я должен делать? На что я смею надеяться? Что такое человек? Это все философские вопросы, ибо наиболее полные ответы на них можно получить исключительно в философии. "Что с нами происходит?" В.Шукшина и извечное российское "Что делать?" опять же относятся к сфере философии. Равно как и знаменитое изречение Шекспира, вложенное в уста Гамлета: "Быть или не быть?"...
Отказ от философии будет отказом человека задаваться вечными вопросами. Однако вечные вопросы потому и называются вечными, что ответ на них ищет каждый человек для себя. В философии много места занимают рассуждения о том, что есть истина, как соотносится материальное и духовное в мире, душа в тело, что такое человек, существует ли свобода воли и т.д. Философия - осмысление человеком условий своего существования, построение общей картины мира, создание общего представления о мире и человеке, о месте человека в мире.
7. Роль філософії в формуванні духовного світу особи.
Основными функциями философии являются:
1) Мировоззренческая функция - способствует формированию целостности картины мира, представлению об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.
2) Методологическая ф-я - абстрактно-теоретическое объяснение мира, общие методы познания и освоения действительности человеком.
3) Гносеологическая - регламентирует механизм познания - правильное и достоверное познание окружающей действительности.
4) Мыслительно-теоретическая ф-я - учит мыслить и теоретизировать, создавать логические схемы, обобщать действительность.
5) Критическая - подвергать все сомнению.
6) Аксиологическая ф-я - оценка исследуемого объекта с точки зрения различных ценностей (социальных, нравственных и т.п.)
7) Социальная - объясняет социальное бытие и способствует его материальному и духовному изменению. Помогает осознать и сформулировать коллективные цели и способы их достижения.
8) Воспитательно-гуманитарная - прививает человеку и обществу гуманистические цели и идеалы, укрепляет мораль, помогает найти смысл в жизни.
9) Прогностическая - основана на способности философских знаний прогнозировать тенденции развития, будущее материи, сознания, науки, человека, природы и общества.
Философия вооружает человека знанием о предельных основаниях мира и человека, опираясь на которые становится возможным раскрывать всеобщие связи и закономерности развития действительности. Высокую оценку в этом плане философии дал выдающийся мыслитель античности Аристотель: «А наиболее достойны познания - первоначала и причины, ибо через них и на их основе познается все остальное, а не они через то, что им подчинено.
Известно, что существуют три способа связи человека с окружающим миром: 1) непосредственное практическое взаимодействие человека и мира; 2) духовно-практический, осуществляющийся в морали, искусстве, религии и других формах духовного освоения мира; 3) научно-теоретический. Философия предстает как бы общим знаменателем всех этих форм человеческой деятельности. В ней интегрированы не только познания, но и вся общественно-историческая практика. Не случайно философию называют любовью к мудрости или любомудрием.
8. Філософія в контексті лінгвістичної культури.
Безумовно, найважливішим філософським контекстом лінгвістичного повороту була саме діяльність неопозитивістів. Їх ствердження пріоритету лінгвістичного аналізу для розвитку будь-якої системи знання, стало головним положенням лінгвістичного повороту. Однак теоретичний доробок позитивістів є необхідним, але не достатнім елементом лінгвістичного повороту. Слід розрізняти їх наміри і результатами діяльності, тобто, розрізненяти інтенціальний аспект їх діяльності та її результати.
Дійсно, найважливішим результатом діяльності неопозитивістів було ствердження аналізу мови як "терапевтичної" форми прощання з філософією (тобто, вичерпний аналіз мови мав би бути останнім завданням філософії). За наявності достатньо адекватної мовної системи, потреба в філософії зникла б. І хоча наслідки їх діяльності мають протилежний за значенням характер - філософія охопила нову сферу компетенції - все ж таки діяльність неопозитивістів не може розглядатися як власне лінгвістичний поворот, а лише як явище, що стало безпосереднім контекстом виникнення лінгвістичного повороту. Тому, що лінгвістичний поворот набув статусу парадигмального зрушення не тільки завдяки ствердженню пріоритету лінгвістичного аналізу, а й завдяки трансформації уявлення про саму природу мови, завдяки увазі до прагматичного рівня знакових систем та новому розумінню феномену дискурсу.
Завдяки лінгвістичному поворотові для філософії стає важливим і необхідним урахування наробок як лінгвістів, так і логіків. Але, віддаючи належне точці зору лінгвістики та логіки на природу мови та тим значним теоретичним ресурсам, які філософія отримує з логіки та лінгвістики, слід також відмітити що філософська інтерпретація феномену мови не вичерпується здобутками ані лінгвістів, ані логіків. Ці здобутки мають враховуватись, однак не абсолютизуватись. Філософська точка зору на феномен мови включає різноманітні екстралінгвістичні фактори, тобто, екстралінгвістичні контексти, які є необхідними умовами існування самої мови. Глибинна логічна структура, що знаходиться в основі всіх природних мов сьогодні здається великою утопією, як власне і мрія про ідеальну з логічної точки зору мову. Спроба логічних позитивістів побудувати таку мову закінчилася поразкою, власне як і п'ять сторіч тому, коли на роль ідеальної мови людства висувала претензії латина. Також, сучасна філософія виявила фундаментальне значення прагматичного фактору для існування мовних систем. Виявилося, що прагматичними конотаціями, які властиві різним контекстам використання мови неможливо нехтувати. Більш того, мова в прагматичному аспекті може бути розглянута як самостійний феномен - дискурс.
Философия языка включает в себя широкую область исследований, направленных на изучение взаимоотношений между языком, бытием (реальностью, действительностью, миром) и мышлением, а также сами теоретико-методологические знания, выражающие и интерпретирующие эти взаимосвязи. Эти сферы – язык, бытие и мышление – могут трактоваться при этом в различных лингвофилософских концепциях как: 1) самостоятельные и независимые друг от друга, 2) частично тождественные или 3) вообще не отличающиеся друг от друга. Так, в качестве самостоятельного начала в философии языка может рассматриваться бытие, а язык и мышление могут интерпретироваться как моменты включающего их сознания, противостоящего бытию. Задача философии языка сводится в этом случае к установлению соотношений между бытием и сознанием в его языковом проявлении.
Бытие и сознание могут объявляться в концепциях по философии языка как изначально независимые друг от друга («дуализм») или же как изначально тождественные («монизм»). В этом втором случае в связкесознание (язык и мышление) VS. бытие при теоретической рефлексии особо акцентироваться может как мышление (немецкая классическая философия), так и язык (энергийно-ономатическая концепция языка в русской школе всеединства, развиваемой в традиции христианского неоплатонизма).
Лингвистическая философия, лингвистического анализа философия, философия обыденного языка, направление аналитической философии. Возникло в 1930-х гг. и получило развитие в Великобритании (Г. Райл, Дж. Остин, Дж. Уисдом, М. Макдональд и др.). Известное влияние имеет также в США (М. Блэк, Н. Малькольм и др.), в Австралии и в скандинавских странах. Будучи одной из школ неопозитивизма, Лингвистическая философия отрицает мировоззренческий характер философии и считает традиционные философские проблемы псевдопроблемами, возникающими в силу дезориентирующего влияния языка на мышление. В отличие от сторонников др. разновидности аналитической философии - т. н. логического анализа философии, представители Лингвистическая философия усматривают задачу «философа-аналитика» не в том, чтобы реформировать язык в соответствии с некоторой логической нормой, а в детальном анализе действительного употребления естественного разговорного языка с тем, чтобы устранять недоразумения, возникающие вследствие неправильного употребления языка.
В частности, согласно Лингвистической философии, такой анализ приводит к выявлению причин постановки философских проблем, которые будто бы возникают в результате неправомерного расширения обыденного словоупотребления. Возражая против любых проявлений техницизма в философии, связанного с использованием специального понятийного аппарата, и отстаивая "чистоту" употребления естественного языка, Лингвистическая философия выступает в качестве решительного противника сциентизма в философии, в частности сциентизма логических позитивистов.
Впервые идеи Лингвистическая философия получили своё выражение в 1930-е гг. в т. н. кембриджской школе последователей Дж. Мура и позднего Витгенштейна. С конца 1940-х гг. большое влияние приобретают представители т. н. оксфордской школы (Г. Райл, Дж. Остин, П. Строусон и др.), которые подчёркивают разнообразие языковых явлений, способов употребления языковых выражений, выступая против всяких тенденций к унификации языка. Несмотря на несостоятельность Лингвистическая философия как философского течения в целом, исследования представителей Лингвистическая философия содержат некоторые результаты по анализу логич. структуры обыденного языка и изучения его семантических возможностей.
9. Розсудок і розум як пізнавальні здатності людини.
Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.
Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.
Інтелект (від лат. intelectus – пізнання, розуміння, розсудок), здатність мислення, раціонального пізнання, на відміну до таких душевних здатностей як почуття, воля, інтуїція, уява.
Розум, по Канту, виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допомогою доопытных форм споглядання, під єдність понять і категорій. Не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять і категорій, а, навпроти, форми розуму - поняття і категорії - конструюють предмет. Тому і узгоджуються з нашими знаннями про них.
Ми можемо пізнати, вважає Кант, тільки те, що самі створили. Розум упорядковує сприйняття людини, підводить їх під загальні і необхідні форми і, таким чином, обумовлює об'єктивність знання. Кінцева основа єдності, без якої розум не зміг би здійснювати свою функцію підведення під загальні і необхідні визначення, являється акт самосвідомості суб'єкта : я мислю. Цей акт Кант називає трансцендентальною єдністю апперцепції (переводячи з латів. - об'єднанням сприйняття за межами досвіду).
Розум — філософське поняття, яке виражає здатність мислити: аналізувати, й робити висновки. Вища форма творчої інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і опирається на розкриття їхньої природи і змісту. У повсякденному сприйнятті «розумна істота» — це істота, що сприймає інформацію, мислить, навчається, володіє бажаннями й емоціями, що робить вільний вибір й демонструє доцільну поведінку. Загальний інтелектуальний розвиток, рівень пізнання, знань кого-небудь.
Філософські й наукові теорії розуму намагаються зрозуміти природу цієї психічної (або ментальної) діяльності, її характеристики, а також природу «Я» або ж суб'єкта, що володіє свідомістю й здійснює цю діяльність.
На противагу розсудку — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.
Розум властивий розумним істотам, зокрема людині розумній Homo sapiens.
Одна з характеристик розуму — інтелект.
Рассудок — базовая часть мыслящего сознания, способного логически осмыслять действительность,[1] познавать в понятиях вещи и их отношения[2], способность составлять суждения (по Канту) превращает восприятия в опыт путём объединения их в категории[2]. Своей этимологией восходит к глаголу рассуждать. Это способность судить, оценивать, описать спектр значимых свойств объектов с ранжированием приоритетов и учёте их разноплановых характеристик. Рассудочность реализуется в одном субъекте умением критично мыслить сопоставляя противоположности (бритва Оккама).
Важными характеристиками рассудка являются 3]
строгое отделение понятий друг от друга
способность правильно классифицировать воспринимаемое
непротиворечиво систематизировать опыт и знание
способность ориентироваться в новых обстоятельствах и объектах
Рассудок следует отличать от других форм сознания — самосознания, разума и духа. Рассудок не создаёт нового знания, а лишь систематизирует уже существующее.
Рассудок считается обязательным состоянием сознания зрелого здравомыслящего человека
Рассудок и Разум - 1) соотносительные понятия философии; у И. Канта рассудок - способность образования понятий, суждений, правил; разум - способность образования метафизических идей. Диалектика рассудка и разума развита Гегелем: рассудок как низшая способность к абстрактно-аналитическому расчленению является предварительным условием высшего, "разумного", конкретно-диалектического понимания. Рассудок нередко понимают, как способность оперировать готовым знанием, разум - как творчество нового знания; 2) два типа работы логического мышления, внутренне связанные как компоненты целостного процесса познания. Рассудок, будучи одним из моментов движения мысли к истине, оперирует в пределах сложившегося знания данными опыта, упорядочивая их согласно твердо установленным правилам, что придает ему характер "некоего духовного автомата" (Б. Спиноза), которому присущи жесткая определенность, строгость разграничений и утверждений, тенденция к упрощению и схематизации. Это позволяет правильно классифицировать явления, приводить знания в систему. Разум дает знания более глубокого и обобщенного характера. Схватывая единство противоположностей, он позволяет постичь различные стороны объекта в их несходстве, взаимопереходах и сущностных характеристиках. Разум обладает способностью анализировать и обобщать как данные чувственного опыта, так и собственные формы, наличные мысли и, преодолевая их односторонность, вырабатывать отображающие диалектику объективного мира понятия. Выход за пределы наличного знания и порождение новых понятий - основное отличие разума от рассудка, предполагающего оперирование уже известными понятиями.
Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень.Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання.
Розсудок, на думку Гегеля, е першою формою понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами формальної логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на його думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, залежна від обставин. Скажімо, твердження "паралельні прямі не пересікаються" втрачає істинність в неевклідо-вій геометрії, а судження "дощ іде" — як тільки дощ припиниться. Філософія, що прагне до абсолютного знання, до незумовленої істини, не може задовольнитись такими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.
Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у концепції Гегеля не заперечує розсудку (як це було у Фіхте, Шеллінга і особливо романтиків), а утримує його знання, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтерпретує істини розсудку, приводить це звання в рух, знімає його однобокість, вибудовує на його основі цілісну систему.
Разум - познавательная способность, основанная на трех априорных идеях - космологической, психологической и теологической (природы, человека, Бога) - с помощью которых пытается познать мир как таковой. В отличие от рассудка, который осуществляет анализ с помощью категорий, разум осуществляет диалектический синтез. Но попадает в антиномии -неразрешимые в сфере познания противоречия (их 4).
10. Як Ви розумієте тезу Геракліта «Багато знання розуму не навчає?»
Много знание не дает единой картины мира, не дает, как мы бы сейчас сказали, мировоззрения. Умный много знает ,а мудрый мудро поступает.У умного богаж знаний большой, а поступки говорят о его мудрости и даже о наличии ума как такового.
«Многознание уму не научает». Утверждал, что человек способен к обучению, познанию истины, совершенствованию. Для познания истины надо быть усердным учеником. Два основных орудия познания: ощущения (через органы чувств человек вступает в контакт с окружающим миром и приобретает способность мыслить) и разум (познание всеобщего как критерия истины, которую надо научиться понимать). Разум, а не чувства - свидетель истинности явления. Интеллектуальное и нравственное воспитание - единый процесс. Главным считал развитие способности самостоятельно мыслить, учиться действовать сообразно природе. Призывал следовать природе в деле воспитания.
человек может быть умным, но при этом не знать какие-то науки и предметы
11.Поняття «культура мислення», «культура мови». Роль філософії в формуванні духовного світу особи.
Философия дает возможность человеку найти себя в безбрежном океане событий, глубоко осознать не только внешний, но и собственный духовный мир, осмыслить, в чем его предназначение в потоке бытия. Никакая другая наука не учит тому, каким надо быть, чтобы быть человеком.
Духовный мир личности формируется на основе, в рамках и при помощи духовной жизни общества, которая, будучи результатом станов
-----------
Украина FOREVER
ДИНАМО - ЭТО КЛАСС, ДИНАМО - ЭТО СИЛА.
ДИНАМО НАВЕКИ НАС ОБЪЕДИНИЛО! |
| |
Rebroff
Пользователь
Сообщений 1687
Репутация -1 | 0 |+1
19 [86 -67]
Откуда: Украина, Киев
Профессия: студент
|
2010-12-16 23:32 GMT - #7496558
From: Ukraine, Kiev |
|
19
Натурфилософия – это одно из направлений научной мысли. По названию можно судить о его основном предмете – это natura, то есть, природа. Окружающий нас мир осмысливается натурфилософией, как органичное целое, развивающееся, пронизанное логичными взаимосвязями.
Очевидно, что эта философская школа всегда отражала современное ей состояние знаний о природе. В античности осмысление человеком явлений окружающего мира было представлено мифологией, а научный, то есть, критический подход, идеи о возможности постановки и повторения опытов – только зарождались.
Областью натурфилософии в этот период была космогония, то есть, та часть мифологических воззрений, которая описывала зарождение Вселенной (от греческих слов "космос" - мир,"гони" - рождение). Осмысливая причины возникновения природы и человечества, первые натурфилософы пытались понять, в какой связи они находятся между собой, как человек должен взаимодействовать с окружающим миром и своими создателями.
Сам термин «натурфилософия» появился в римскую эпоху, в I веке, в трудах Сенеки. Нетрудно представить, что постепенное развитие научных знаний о мире, углубляло и расширяло и представления данной школы. Нужно сказать, что натурфилософия была совершенно органична для античного мышления, которое было максимально обращено к природе, усматривая в ней и материальное, и идеальное начало. Физика и философия в этот период шли рука об руку и, в большинстве случаев, их было невозможно разграничить.
С точки зрения Парменида "есть бытие, а небытия вовсе нет".
Если предшествующие философы изрекали свое мнение о первоначале всего сущего, в лучшем случае, опираясь на аналогии и метафоры, то Парменид делает попытку построить систему доказательства. Небытие не существует потому, что его "невозможно ни познать, ни в слове выразить". Другими словами, существует только то, что мыслимо и выразимо. Но такой подход требует выяснить вопрос о соотношении бытия и мышления.
Бытие и мышление существуют самостоятельно, но мысль становится мыслью, когда она предметна, а вещь тогда лишь вещь, когда она мыслима. Высказав это положение, Парменид приблизился к границе идеализма, отдавая приоритет мысли. Ибо можно мыслить и то, чего нет (например: проект должного). А бытие вне мысли как бы и не существует. Но тут Парменид уточняет: "Речь идет о существенном, общем". Что касается чувственно воспринимаемого мира, то он кажущийся, мнимый. Физическая картина мира - это предмет "обманчивых слов". Только ум ведет к истине, а чувства порождают мнения, приумножают обманчивые слова, ориентированные на сокрытие истины мира.
20
Середньовіччя - це панування релігійного світогляду, вираженого в богослов'ї. Філософія стає служницею теології. Її основна функція - тлумачення Святого Письма, формулювання догматів Церкви і доказ буття Бога. Згідно християнського догмату, Бог створив світ з нічого, створив актом своєї волі, завдяки своєї всемогутності. Божественна всемогутність продовжує кожну мить зберігати, підтримувати буття світу. Такий світогляд носить назву креаціонізму - від латинського слова «творіння». Догмат про творіння переносить центр ваги з природного на надприродні початок. Активне творче начало як би вилучається з природи і передається Богу. Бог не тільки творить природу, але й може діяти всупереч природному ходу речей, тобто творити дива. У християнському віровченні внутрішньо пов'язані між собою догмат про творіння, віра в диво і переконання в тому, що природа, як казав Августин Блаженний, «сама для себе недостатня» і що людина покликана бути її господарем, «керувати стихіями». З одного боку природа перестає бути найважливішим предметом пізнання (основна увага тепер зосереджується на пізнанні Бога і людської душі і ця ситуація дещо змінюється тільки в період пізнього середньовіччя - у 13 - 14 століттях). Природні явища, якщо вони навіть і стають предметом інтересу, сприймаються середньовічною свідомістю в якості символів, що вказують на іншу, вищу реальність і посилають до неї - а це реальність релігійно-моральна. Світ дан середньовічної свідомості на благо і в повчання.
Категорія буття була в Середні століття предметом гострої полеміки, в якій брали участь найвпливовіші мислителі того часу - Августин і Еріугена, Фарабі і Аверроес, Ансельм і Фома, Дунс Скот і Оккам. Адже від правильного розуміння того, що таке буття, залежало вирішення найважливішої теологічної проблеми - доказ існування Бога. Буття може розумітися як форма чуттєвого споглядання або рефлективна категорія, як сутність речі або її акциденція, як суб'єкт або предикат, як логічна зв'язка в судженні або форма реального дії речей.
21
Буття є найбільш загальним поняттям і ознакою предмета. Якщо річ існує, значить, має які-небудь властивості і є пізнаваною. Таке Буття розглядається як наявність предмета у свідомості.
Існування предмета є його пізнання і взаємодія з ним суб'єкта. З цієї причини в повсякденній свідомості зазвичай не існує ясних кордонів між предметом і його існуванням, оскільки воно не може відокремити власне взаємодія з предметом від нього самого. Людина не знайомий з вченням про Буття, як правило, приймає існування або буття речі за просте її наявність.
Філософи йдуть далі цього визначення для них існування не просто мовний вказівку на предмет, але і сам процес його буття, який, якщо розглянути його уважніше, виявиться ще і процесом взаємодії із самою людиною. Філософи зазвичай говорять, що якщо предмет існує, значить, його можна мислити і пізнавати шляхом взаємодії з ним, це є суть його існування.
Розвиваючи цю тему необхідно зауважити, що процес Буття предмета завдяки його безпосередньому відношенню до людини далі з необхідністю стає буттям свідомості. Як з'ясувалося, процес Буття є взаємодія, умовно складається з двох частин матеріальності предмета і спрямованої на нього людської волі. Небуття предмета є небуття першої частини процесу буття - матеріальності предмета, тобто його наявності. Далі необхідно визначити, чи здатна друга частина, тобто свідомість, існувати без предмета. Звичайно, не складе великих труднощів зрозуміти, що без предмета свідомість стає порожнім словом, тому що тільки через предмет воно реалізується.
Як ми бачимо матеріальне Буття, яке ми можемо представити у вигляді об'єкта, має нерозривний зв'язок з його формами і системою методів пізнання, яка є суб'єкт.
Данна реалізація є актуальною не тільки для філософії тому як переводить шляху роздуми в область, де передбачається неможливість що-небудь визначити раціонально. Це людські емоції, які є кордонами між своїм власним і чужим буттям. Дана частина вчення про буття іменується як, Екзистенціалізм. Реалізація ж людської волі в предметі є екзистенція, тобто єдність суб'єкта та об'єкта.
У даному випадку для нас актуальна межа між предметом і свідомістю, які мають буття один в одному, тобто єдине буття. Кордон ця інтуїтивна і тому, розмірковуючи над екзистенцією нам необхідно поряд з раціональним способом пізнання, використовувати інтуїтивний спосіб, постійно звертаючись до самих себе, і своєму Я. Кордон між свідомістю і предметом є страх, а саме страх перед смертю. Дана емоція скріплює два виділені нами частини буття. Питання полягає в тому, що саме викликає страх можливість небуття предмета чи можливість небуття свідомості. У людському представленні смерть завжди виступає як власне небуття, але насправді і мир, і сама людина є рівними.
Примітно те, що якщо людина втрачає предмет пізнання, то єдиним його бажанням стає смерть, тобто то чого він боявся, коли предмет ще існував. Відповідно предметом страху є як сама людина, так і навколишній світ
Центральне поняття - екзистенція (людське існування), основні модуси (прояви) людського існування-турбота, страх,рішучість, совість; людина прозріває екзистенцію як корінь свого існування в прикордонних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть). Осягаючи себе як екзистенцію, людина знаходить свободу, яка є вибір самого себе, своєї сутності, накладає на нього відповідальність за все, що відбувається у світі. Це зробило значний вплив на Філософію і мистецтво Заходу.
22
Небытие - это, чего не было, нет и никогда не будет. Оно неизменно, потому что нельзя изменить то, чего нет. Небытие - это прошлое, которое нельзя изменить. Небытие - это внешняя неподвижная тотальность.Бытие - это то, чего не было, нет, но что когда-то будет. Бытие - это будущее, в котором всё возможно. Бытие - это внутренняя свободная индивидуальность.
Небытие по определению не существует, существует только бытие, Бог. Мы приходим к чистому монизму. Бог есть будущее, свобода, добро. "Свет сияет во тьме, и тьма не победит свет… Бог - это свет, и вовсе нет в нём тьмы" - апостол Иоанн абсолютно точно использовал для определения Бога понятия света и тьмы. Тьма не представляет собой некой самостоятельно существующей субстанции. Тьма - это отсутствие света. Если бы не было света, мы не смогли бы ни представить, ни определить тьму. Как бытие, свет, будущее, выделяясь из небытия, создаёт время-настоящее - границу между прошлым и будущим, так небытие, поглощая бытие, растворяя его в себе, не создаёт пространство, а уничтожает время, замещая его пустотой пространства.
Материя есть граница между небытием и бытием и одновременно взаимопереход бытия и небытия, сотканный из небытия и бытия как ткань соткана из двух пересекающихся нитей. Время - это возникновение этой границы, пространство - это уничтожение этой границы.
Небытие — отсутствие, отрицание бытия, несуществование вообще, несуществующая реальность, абсолютное начало всего сущего. Ничто - способ существования небытия. По Демокриту небытие находится среди бытия, наполняя и пронизывая его. Небытие — онтологическая категория, являющаяся отрицанием понятия «бытие». Сложность осмысления «небытия», отмеченная в своё время ещё Парменидом, заключается в следующем: в общем смысле, небытие — это отсутствие, однако описание отсутствия должно опираться на какие-то признаки, а наличие признаков, в свою очередь, обуславливает наличие объекта описания. Таким образом, возникает парадокс наличия отсутствия
Бытие́ — философское понятие, фиксирующее аспект существования сущего в отличие от его сущности. То, что реально существует. Это понятие фиксирует наиболее общее в вещах – их простое наличие. Если сущность определяется вопросом: «Что есть сущее?», то бытие вопросом: «Что значит, что сущее есть?». Поскольку бытие может пониматься как единственное (см. Парменид), постольку термин «бытие» часто используют для обозначения мира как целого. Предмет изучения онтологии. Противоположные понятия — небытие и ничто. Существенные философские проблемы — соотношение бытия и мышления, соотношение бытия и времени, соотношение бытия и небытия. (СМОТРЕТЬ ЧАНЫШЕВ)
23
В отношении бытия и его изменения в конечном итоге выступает активность человека, включающегося в становление, разрушение старого, бренного, нарожде¬ние нового, но предпосылкой ее и в жизни человека должен быть не субъектив¬ный произвол, а объективная закономерность, познаваемая человеком. Практиче¬ское значение истинного познания — открытие действительности такой, как она есть на самом деле, создающее возможность более адекватного природе объекта действия. Отсюда возможен и этический, а не только гносеологический смысл не¬истины как лжи, как введение в заблуждение себя и других людей. Отсюда откры¬вается познание истины человеком как содержание и смысл его жизни, смысл, ко¬торый дает человеческой жизни это искание истины.
Другой смысл и значение, которое придает человеческой жизни искание исти¬ны, —познание законов и тайн природы, проникновение познания во Вселенную, проникновение человека в космическое пространство — это осознание, ощущение мощи познания и потому величия человека. Такая идеальная цель выключает чело¬века из борьбы своекорыстных интересов, развивает возвышенное начало в отно¬шении к собственной жизни.
Рассмотрение этического аспекта проблемы познания невозможно без пони¬мания общественной природы познания. Неисчерпаемость бытия составляет осно¬ву бесконечности познания истины. В целом это общественный процесс познания мира человечеством. Но этот общественный процесс осуществляется людьми, ин¬дивидами, которые осваивают результаты предшествующего процесса познания и двигают его вперед (Ньютон, Эйнштейн, Дарвин, Маркс и др.). Поэтому индиви¬дуум иногда может и определить ход общественного познания, и иногда так долж¬но быть закономерно. Это бывает, когда индивид в процессе общественного по¬знания выступает как представитель передового, а общественно сложившаяся мысль представляет собой пройденный этап. В борьбе мнений между индивидом и обществом иногда бывает прав индивид. В реальном процессе это соотношение значительно сложней: какой индивид и при каких условиях выступает как носи¬тель, или выразитель, передового, в свою очередь, зависит от общественно подго¬товленной почвы созревания передовых тенденций как закономерного продукта предшествующего развития, выразителем которых становится индивид. Индивид включен в процесс исторического развития, внутри которого он играет активную роль, через посредство которого, силами которого осуществляется общественный процесс развития научного знания.
24_
Постановка античной философией проблемы бытия и поиски ее решения имели решающее значение для формирования ментальности западноевропейской цивилизации. Результатом усилий античных философов в этом плане были следующие мировоззренческие установки.
1. Видимый, чувственно-материальный мир скрывает за собой некий абсолют, представляющий истинную суть бытия. В нем воплощены все «предельные» характеристики нашего мира: необходимость, единство, упорядоченность, совершенство, гармония, истина и пр.
2. Подлинное бытие постижимо исключительно разумом. Только сила абстракции в состоянии воспроизвести хотя бы некоторые черты лишенного наглядности абсолюта. Поэтому данную человеческую способность надо всячески поощрять и развивать.
3. Если в человеческих абстракциях, понятиях «просвечивает» суть бытия (единство, неизменность, неделимость и т.д.), значит, они не произвольны, не чисто субъективны, но являются объективными мыслительными формами, имеющими всеобщее содержание. Поэтому оперирование ими способно приводить к истине и без опоры на чувственно-материальный опыт. (Из этой уверенности родилась западноевропейская метафизика.)
4. Если истинное бытие радикально отличается от привычного нам материального, значит, наше земное существование неистинно, несовершенно. И, следовательно, его хорошо бы изменить, переделать во имя стремления приблизиться к подлинному, настоящему бытию.
25
Постклассическая философия предъявляет серьезные претензии разуму; интенсифицирует интерес к «человеку-в-мире»; обнаруживает стремление к анализу различных типов языковой реальности; характеризуется значительной фрагментацией проблемного поля и плюралистичностью. Такое состояние философии детерминировано социальной базой и социальной ангажированностью философии XIX – XX вв. Общая тенденция культуры к специализации деятельности обусловила дисциплинарность философского знания.
В работе "Бытие и Ничто. Опыт феноменологической онтологии" Сартр дифференцирует "бытие-в-себе" (т.е. бытие феномена) и "бытие-для-себя" (как бытие дорефлексивного cogito). Фундаментальная онтологическая недостаточность сознания инспирирует интенцию "сделать себя" посредством индивидуального "проекта существования", в силу чего бытие конституируется как "индивидуальная авантюра" - в исходно рыцарском смысле этого слова: "бытие сознания себя таково, что в его бытии имеется вопрос о своем бытии. Это означает, что оно есть чистая интериорность. Оно постоянно оказывается отсылкой к себе, которым оно должно быть. Его бытие определяется тем, что оно есть это бытие в форме: быть тем, чем оно не является, и не быть тем, чем оно является" (Сартр). На этом пути индивидуальному бытию необходимо "нужен другой, чтобы целостно постичь все структуры своего бытия". Сартр - в дополнение к понятию "бытия-в-мире" (бытия в бытии) приходит вслед за Хайдеггером к формулировке "бытия-с" ("бытие-с-Пьером" или "бытие-с-Анной" как конститутивные структуры индивидуального бытия). В отличие от Хайдеггера, у Сартра, "бытие-с" предполагает, что "мое бытие-для-другого, т.е. мое Я-объект, не есть образ, отрезанный от меня и произрастающий в чужом сознании: это вполне реальное бытие, мое бытие как условие моей самости перед лицом другого и самости другого перед лицом меня", - не "Ты и Я", а "Мы".
Философские идеи Камю - в еще большей степени, чем у Сартра, - вплетены в ткань характеров, образов, ситуаций художественных произведений. Сочинения Камю, которые можно считать собственно философскими ("Миф о Сизифе" или "Бунтующий человек" , однако, мало похожи на обычные философские трактаты, с их систематическими теоретическими построениями, дефинициями, цитатами и т.д. В значительной степени специфика философствования Камю была обусловлена главным объектом его интереса. А им стал мир переживаний и мыслей той личности, которую сам Камю назвал "абсурдным человеком". Абсурдный человек, абсурдные рассуждения (философия, уловившая абсурдность существования и попытавшаяся его осмыслить), абсурдное творчество (литература и искусство, чьим героем становится абсурдный человек) - таковы темы сочинения Камю "Миф о Сизифе".
Спор Камю с Сартром не менее важен. Сартр, как мы видели, считал, что в человеческом бытии существование предшествует сущности и что человек целиком и полностью ответствен за то, как он сформулирует свою сущность. В отличие от Сартра, изображающего человеческую сущность чистой возможностью, Камю считает, что бытие человека изначально определено человеческой природой и содержит в себе набор возможностей, ограничивающих человеческую свободу.
26.
Диалектический материализм рассматривает движение как способ существования материи. В мире нет, и не может быть движения без материи, как и материи без движения. Покой же рассматривается как относительно устойчивое состояние материального мира, момент (сторона) движения. Характеристика покоя всегда связана с конкретными предметами, которые фиксируются нами как находящиеся в состоянии неизменности. Это состояние может быть зарегистрировано только в определенной системе координат. Например, камень, лежащий на земле, находится в состоянии покоя по отношению к Земле, но он находится в состоянии движения вместе с Землей. Поэтому покой относителен, ибо его проявление зависит от системы отсчета, в то время как движение абсолютно.
Движение как абсолютный способ существования материи существует в бесконечно многообразных видах и формах. Эти виды и формы являются объектом изучения конкретных естественных и гуманитарных наук. Философия же рассматривает движение как изменение вообще. Сказать, что материя находится в постоянном движении, значит признать, что материя находится в процессе непрерывного изменения. Следовательно, рассматривая движение как способ существования материи, диалектический материализм утверждает, что источник движения следует искать не вне материи, а в ней самой. Мир, Вселенная при таком подходе представляет как самоизменяющаяся, саморазвивающаяся целостность.
В каком отношении находится бытие и время? Бытие не во времени. И все равно бытие как присутствие, как настоящее определено временем, временным. Из постоянства протекания времени говорит бытие. Время определяется бытием, т.к. присутствует. Бытие и время взаимно определяют друг друга, однако ни бытие не временное, ни время не сущее. Как выйти из противоречия: бытие и время взаимно определяют друг друга, однако так, что ни бытие нельзя рассматривать как время, ни время как сущее. Не станем говорить, что они, бытие и время, время и бытие есть, но имеют Место. Бытие не есть. Бытие имеет место как выход присутствия из потаенности. Бытие не есть нечто сущее. У бытия имеется возможность бытия. Время не есть. Время имеет Место. Место, вмещающее время, определяется из отклоняюще-отказывающей близости. Она хранит открытость пространства-времени и таит то, что остается отклонено в осуществившемся, в чем отказано настоящему. Хайдеггер называет место, вмещающее собственно время, просветом утаивающего протяжения. Поскольку протяжение само есть вмещение, в собственно времени уже таится имение места.
В докладе "Время и бытие" Хайдеггер определяет собственно время, отказываясь от расхожей концепции в пользу взгляда на настоящее в смысле присутствия. "Настоящее в смысле присутствия настолько резко отличается от нfстоящего в смысле Теперь, что настоящее как присутствие никоим образом не поддается определению из настоящего как Теперь. Скорее возможным кажется обратное". Через настоящее в смысле присутствия бытие собирательно определяется как присутствие и впускание присутствия, т.е. открытие потаенности. Настоящее значит: протянувшееся навстречу нам, нам – человеку в нас.
29 Мужество быть это мужество утверждать нашу собственную разумную природу, вопреки всему тому в нас, что противостоит нашему единению с разумной природой самого бытия.Мужество быть это мужество утверждать себя вопреки судьбе и смерти, но это не мужество утверждать себя вопреки греху и вине. А иначе и быть не могло: ведь мужество осознать собственную вину заставляет задать вопрос о спасении, а не о самоотречении.
Мужество - значит быть личностью, то есть думать самому, а не полагаться на чужие взгляды. Настоящее мужество быть – это утверждение своей уникальности, отстаивание требований своей индивидуальной природы. Но это не то же самое, что своеволие и иррациональность; ведь уникальность индивида обусловлена его творческими возможностями.
30. Проблема свідомості та її місце у філософії
У вступній лекції було особливо підкреслено, що філософія ставить у центр своєї уваги як основне питання ставлення матерії і свідомості, а тим самим і проблему свідомості . Значення цієї проблеми виявляється вже в тому, що вид, до якого належимо ми, люди, позначають як людина розумна. Виходячи з цього, можна з повним правом сказати, що філософський аналіз сутності свідомості виключно важливий для правильного розуміння місця і ролі людини у світі.
Вже тому проблема свідомості спочатку приваблювала найпильнішу увагу філософів при виробленні ними вихідних світоглядних і методологічних установок.
У сучасних умовах поглиблена розробка філософських питань свідомості диктується до того ж розвитком інформатики та комп'ютеризацією людської діяльності, загостренням ряду аспектів взаємодії людини і техніки, техносфери і природи, ускладненням завдань виховання і розвитку спілкування людей.
Мабуть, немає більш складного питання, ніж питання про те, що таке свідомість, що таке розум, яка їхня природа, їх сутність. Сам цей феномен настільки складний, що його досліджує цілий ряд наук - психологія, логіка, фізіологія вищої нервової діяльності, психіатрія, кібернетика, інформатика та ін
При цьому розгляд окремих аспектів свідомості як специфічно людської форми регуляції взаємодії людини з дійсністю в рамках різних дисциплін завжди спирається на певну філософсько-світоглядну установку в підході і свідомості. Це надає вирішення питання про природу свідомості з філософських позицій особливий, додатковий сенс і значення.
При цьому, філософія, на відміну від інших наук, досліджує загальну природу свідомості, вивчає його насамперед під кутом зору свого основного питання. І тут, при подібному підході до свідомості стикаються дві альтернативні позиції - матеріалістична і ідеалістична, а також близька до останньої - релігійна.
Розгляд свідомості логічно початку під кутом зору першої сторони основного питання філософії, залишивши для окремого вивчення надалі бік другу , тобто пізнавальне ставлення свідомості до світу.
Чи слід розуміти розумність, свідомість як властивість особливого, духовного начала в людині, душі або бачиш у ньому функцію особливим чином організованої матерії, людського мозку, здатного відображати світ в ідеальних образах ?
Такі альтернативні, принципово протилежні підходи до вирішення проблеми свідомості. Ідеалістичний підхід фактично містифікується свідомість, оскільки розглядає його як продукту душі, перетворюючи свідомість у щось таємниче та незрозуміле раціонального, з наукових позицій дослідженню. Матеріалізм, навпаки, знімає з свідомості покрив таємничості і виходить з того, що воно є функція мозку, по-друге, розглядає свідомість як відображення матерії, відображення зовнішнього світу і, нарешті, з матеріалістичної точки зору воно є продуктом розвитку матеріального світу.
При подібному підході виявляється, що свідомість при всій його складності зовсім не є чимось абсолютно незбагненним і непізнаваного. Дійсно, значний матеріал про фізіологічних підставах свідомості можуть дати дослідження фізіології вищої нервової діяльності, оскільки свідомість органічно пов'язане з матеріальними, фізіологічними процесами в мозку, виступає як специфічна сторона.
Великі дані для розуміння свідомості дає дослідження людської діяльності та її продуктів, оскільки в них реалізовані, запечатані знання, думки і почуття людей. Поряд з цим свідомість проявляється в пізнанні, внаслідок чого і це джерело, вивчення пізнавального процесу, відкриває різні сторони свідомості.
Нарешті, дуже тісно можна сказати, органічно пов'язані між собою свідомість і мова, в силу чого і науковий аналіз такого явища , як мова у всій його багатогранності, важливий для осмислення сутності, природи свідомості.
При цьому головне, про що слід постійно пам'ятати, полягає в тому, що "не можна відокремити мислення від матерії, яка мислить".
Свідомість, як і матерія, це реальність. Але якщо матерія це об'єктивна реальність, що характеризується самодостатністю і самообоснованностью, то свідомість - це реальність суб'єктивна, це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Воно не існує само по собі, а має підставу в іншому, в матерії.
Іншими словами, діалектико-матеріалістичний підхід до свідомості виходить з примату буття по відношенню до свідомості, що не тільки не виключає, а припускає, що сам спосіб буття людини у світі завжди передбачає свідомість, що людська діяльність вся пронизана свідомістю і без нього не існує. Але буття - більш широка система, і свідомість виступає як умова і засіб для того, щоб людина могла вписатися в цю ширшу, цілісну системи буття.
Свідомість, як визначається буттям, і виступає насамперед як властивості високоорганізованої матерії і одночасно як продукт еволюції матерії, ускладнення форм відображення в ході цієї еволюції, починаючи з самих елементарних форм і кінчаючи мисленням.
При цьому сама еволюція форм відображення визначається не зсередини, а на основі певних взаємин носіїв відбиття із навколишнім середовищем. У людини ця взаємодія реалізується в практично-перетворюючої діяльності, що здійснюється в рамках певних спільнот.
Тому свідомість - не просто функція мозку, воно - суспільний продукт. Громадське природа свідомості виразно видно в його органічного зв'язку з мовою і особливо - з практичною діяльністю, в якій свідомість, його продукти опредмечіваются і яка надає свідомості об'єктивний характер, спрямованість на зовнішній світ з метою не тільки його відображення, пізнання, але і його зміни .
До того ж свідомість не тільки первісно формувалося у первинних формах суспільства, але й сьогодні воно закладається і розвивається у кожного нового покоління тільки в суспільстві через діяльність і спілкування з собі подібними.
31, З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Свідомість - це результат діяльності цілісного мозку, тісної взаємодії кори і підкіркових центрів.
Провідну роль у формуванні свідомості відіграє ліва півкуля великого мозку, зокрема руховий центр мови і його зв'язки із сенсорними зонами кори. Сприйняття людиною мовних сигналів (звукових і письмових), центри яких розташовані переважно в лівій півкулі, здійснюється слуховими і зоровими нервовими центрами. Завдяки внутрішньокірковим зв'язкам ці нервові центри утворюють єдину функціональну систему, яка забезпечує сприйняття і аналіз різних форм мовних сигналів та їхнє звукове відтворення. Саме мова відіграє велику роль у становленні свідомості людини, розвиткові її психіки.
Під «мовною свідомістю» розуміється відображення у свідомості людини незалежних від неї мовних структур і (усвідомлена або неусвідомлена) діяльність, спрямована на застосування цих структур для класифікації предметного світу, що є необхідною умовою будь-якої комунікації.
Мовна свідомість може розглядається і як засіб пізнання своєї або чужої культури в її «предметній, діяльнісній і ментальній формах» та виявлення етнокультурної специфіки образу світу.
Деякі вчені на позначення поняття «мовна свідомість» вводили терміни: «мовне чуття» (І.О. Бодуен де Куртене), «лінгвістичний інстинкт» (Л.В. Щерба), «народна самосвідомість» (С.Е. Никитіна), «мовне мислення», «мовленнєве мислення» тощо.
У вітчизняній психолінгвістиці мовна свідомість розуміється як сукупність образів свідомості, що формуються та вербалізуються за допомогою мовних засобів: слів, вільних та стійких словосполучень, речень, текстів, асоціативних полів.
Р.С. Каспранський розмежовує «широке» й «вузьке» значення терміну «мовна свідомість»: у першому випадку йдеться про відображення об’єктивного світу у двосторонньому знакові, у другому – про відображення специфічної мовної структури в підсвідомості носія мови на рівні вмінь, пов’язаних із вибором і вживанням мовних засобів у процесі комунікації. Мовна свідомість у вузькому смислі виступає, на думку автора, критерієм правильності мовної поведінки.
Зупинимося на найбільш уживаному останнім часом визначенні вчених Московської психолінгвістичної школи, згідно з яким мовна свідомість – це опосередкований мовою образ світу тієї чи іншої культури, тобто сукупність перцептивних, концептуальних і процедурних знань носія культури про об’єкти реального світу.
Кибернетика и сознание
Явления, которые отображаются в таких фундаментальных понятиях кибернетики, как информация и управление, имеют место в органической природе и общественной жизни. Таким образом, кибернетику можно определить как науку об управлении и связи с живой природой в обществе и технике.
Один из важнейших вопросов, вокруг которого идут философские дискуссии - это вопрос о том, что такое информация, какова ее природа? Для характеристики природы информационных процессов необходимо кратко рассмотреть естественную основу всякой информации, а таковой естественной основой информации является присущее материи объективное свойство отражения.
Положение о неразрывной связи информации и отражения стало одним из важнейших в изучении информации и информационных процессов и признается абсолютным большинством отечественных философов.
Информация в живой природе в отличие от неживой играет активную роль, так как участвует в управлении всеми жизненными процессами.
Материалистическая теория отражения видит решение новых проблем науки и, в частности, такой кардинальной проблемы естествознания как переход от неорганической материи к органической, в использовании методологической основы диалектического материализма. Проблема заключается в том, что существует материя, способная ощущать, и материя, созданная из тех же атомов и в тоже время не обладающая этой способностью. Вопрос, таким образом поставлен вполне конкретно и, тем самым, толкает проблему к решению. Кибернетика вплотную занялась исследованием механизмов саморегуляции и самоуправления. Вместе с тем, оставаясь методически ограниченными, эти достижения оставили открытыми ряд проблем к рассмотрению которых привела внутренняя ломка кибернетики.
Сознание является не столько продуктом развития природы, сколько продуктом общественной жизни человека, общественного труда предыдущих поколений людей. Оно является существенной частью деятельности человека, посредством которой создается человеческая природа и не может быть принята вне этой природы.
Если в машинах и вообще в неорганической природе отражение есть пассивный, мертвый физико-химический, механический акт без обобщения и проникновения в сущность обобщаемого явления, то отражение в форме сознания есть, то мнению Ф.Энгельса "познание высокоорганизованной материей самой себя, проникновение в сущность, закон развития природы, предметов и явлений объективного мира".
В машине же отражение не осознанно, так как оно осуществляется без образования идеальных образов и понятий, а происходит в виде электрических импульсов, сигналов и т.п. Поскольку машина не мыслит, эта не есть та форма отражения, которая имеет место в процессе познания человеком окружающего мира. Закономерности процесса отражения в машине определяются, прежде всего, закономерностями отражения действительности в сознании человека, так как машину создает человек в целях более точного отражения действительности, и не машина сама по себе отражает действительность, а человек отражает ее с помощью машины. Поэтому отражение действительности машиной является составным элементом отражения действительности человеком. Появление кибернетических устройств приводит к возникновению не новой формы отражения, а нового звена, опосредующего отражение природы человеком.
32 Спробуємо розібратися , яка структура, організація свідомості, які основні елементи воно включає.
Свідомість - це в першу чергу сукупність знань про світ. Не випадково воно тісно пов'язане з пізнанням. Якщо пізнання є свідомість у його активної спрямованості назовні, на об'єкт, то саму свідомість у свою чергу результат пізнання. Тут знаходимо діалектика: чим більше ми знаємо, тим вище наші пізнавальні потенції і навпаки - чим більше ми пізнаємо світ, тим багатшою нашу свідомість.
Наступний важливий елемент свідомості - увага, здатність свідомості концентруватися на певних видах пізнавальної і будь-який іншої діяльності , тримати їх у своєму фокусі.
Далі, мабуть, слід назвати пам'ять, здатність свідомості накопичувати інформацію, зберігати, а при необхідності і відтворювати її, а також використовувати раніше набуті знання у діяльності.
Але ми не тільки знаємо щось і щось запам'ятовуємо. Свідомість невіддільне від виразу певного відносини до об'єктів пізнання, діяльності і спілкування у вигляді емоцій.
До емоційній сфері свідомості відносяться власне почуття радості, задоволення, горя, а також настрої і афекти або, як їх називали у колишній час, пристрасті - гнів, лють, жах, відчай і т. д.
До названим раніше слід додати і такий істотний компонент свідомості (якого, до речі, багатьом з нас так часто не вистачає), яким є воля, що представляє собою осмислене устремління людини до визначеної мети і спрямовуюча його поведінку або дію.
Нарешті, найважливішою складовою свідомості, що ставить всі інші його компоненти як би за одну дужку, є самосвідомість.
Самосвідомість - своєрідний центр нашої свідомості, що інтегрує початок в ньому. Самосвідомість - це свідомість людиною свого тіла, своїх думок і почуттів, своїх дій, свого місця в суспільстві, простіше кажучи, усвідомлення себе як особливої і єдиної особистості.
Самосвідомість - історичний продукт, воно формується лише на певній, притому досить високою стадії розвитку первісного суспільства. А поряд з цим воно є і продуктом індивідуального розвитку: у дитини його заснування закладаються приблизно у віці 2-4-х років.
У розвитку, динаміці самосвідомості можна виділити три рівні. Перший - рівень самопочуття, зводиться до елементарного усвідомлення свого тіла і його включеності в систему навколишніх людини речей. Саме завдяки цьому людина не тільки виділяє себе з предметного світу, а й має можливості вільно орієнтуватися в ньому.
Другий рівень самосвідомості реалізується в усвідомленні своєї приналежності до того або іншого співтовариства, до тієї чи іншої культури та соціальної групи.
Найвищий рівень розвитку самосвідомості - виникнення свідомості "Я" як такої освіти, яка хоч
-----------
Украина FOREVER
ДИНАМО - ЭТО КЛАСС, ДИНАМО - ЭТО СИЛА.
ДИНАМО НАВЕКИ НАС ОБЪЕДИНИЛО! |
| |
Rebroff
Пользователь
Сообщений 1687
Репутация -1 | 0 |+1
19 [86 -67]
Откуда: Украина, Киев
Профессия: студент
|
2010-12-16 23:33 GMT - #7496561
From: Ukraine, Kiev |
|
36 Свідомість в контексті відношень людини до світу і до власного тіла
Людина, на відміну від тварини, досягає своїх цілей за допомогою знарядь праці. А це означає, що вона знає властивості речей (наприклад, що камінь твердіший від дерева). При цьому її знання стосуються не лише речей, використання яких засноване на задоволенні біологічних потреб. Опосередковано, через залучення до праці, вона знає всі речі. Тварини також можуть використовувати речі як знаряддя, але таке використання зумовлене задоволенням безпосередніх біологічних потреб. Завдяки праці речі у людини відокремлюються від потреб і існують об'єктивно самостійно. Людина формує здатність уявляти речі самі по собі, незалежно від власних біологічних потреб.
Таким чином, свідоме відношення людини до світу (умовно — «технологічний вимір» свідомості) виявляється як вміння оперувати речами, або як об'єктивне знання речей. Розглянемо найпростіший акт свідомості — сприймання. Я, наприклад, щось сприйняв і визначив цей чуттєвий образ як «дерево» (тобто підвів його під поняття «дерева»). А поняття «дерева» у мене змістовно пов'язане з такими поняттями, як «будівельний матеріал», «горюча речовина» та ін. Отже, поняття задає схему можливих дій із предметом, яку я засвоїв у процесі виховання. Таким чином, моє свідоме сприймання дерева полягає у включенні його до контексту технологічної (естетичної, екологічної тощо) культури, засвоєної мною. В основу цього сприймання покладено не біологічні потреби, а форми культури.
Другий вимір свідомості (умовно — «соціальний») є вияв свідомості у ставлені людини до інших людей. На відміну від тваринного світу, в якому панує право сильного, людські відносини регулюються певними нормами — моральними, правовими, релігійними, політичними тощо. Тут свідомість постає як вольовий вчинок, здійснений особою на основі знання норм. А воля, згідно з Кантом, діє автономно. Це означає, наприклад, що моральним є вчинок, який людина вільно обрала сама, а не здійснила за зовнішнім примусом. Бути свідомим у «соціальному вимірі» означає знати соціальні норми (знати, як буде оцінено її вчинок) і обирати між різними варіантами дій. Я, наприклад, хочу мати певну річ, знаю способи, якими можна заволодіти нею (купити, випросити, вкрасти), знаю суспільні оцінки кожного з цих способів і добровільно обираю між ними. Свідомість саме й полягає у знанні, вільному виборі та усвідомленні відповідальності за вибір. У відносинах між людьми свідомість можна визначити насамперед як відповідальність (перед іншою людиною, суспільством, державою). Низький рівень свідомості (моральної, правової, політичної) громадян означає низький рівень відповідальності. Звідси випливає, що людина, яка через психічне захворювання не несе відповідальності за власні вчинки, не є підсудною. У неї відсутній «соціальний вимір» свідомості, що, до речі, може не позначитися на «технологічному вимірі» свідомості такої особи.
У «соціальному вимірі» свідомості дещо осібним є відношення людини до самої себе. Свідомість виявляє (репрезентує) себе не лише у ставленні людини до інших людей, а й у її ставленні до самої себе. На відміну від тварини, в якої психіка органічно поєднана з тілом, у людини «Я» (свідомість) дистанціюється від тіла. «Я» усвідомлюю своє тіло як щось відмінне від моєї свідомості, усвідомлюю його біологічні потреби. При цьому «Я» не зливаюся з тілом, а ніби перебуваю «поруч» з ним. Це дає мені змогу контролювати свої біологічні потреби, задовольняти їх у межах культурних норм. Зокрема, у певних межах «Я» можу тамувати голод, не спати. За нормального стану «Я» паную над тілом (контролюю його потреби і спосіб їх задоволення). За ненормальної ситуації (алкогольна, наркотична залежність, деякі стани психіки — настрої, паніка) тіло панує над свідомістю. Так, за алкогольної та наркотичної залежності дистанція між свідомістю і тілом «зменшується», свідомість поступово втрачає свою автономію (свободу) й перетворюється на додаток до тіла, внаслідок чого людина деградує до тваринного буття. Таким чином, свідоме відношення людини до світу, до інших людей і до самої себе — це відношення, опосередковане формами культури. Схематично свідомість можна подати як відношення:
(Я)=>{знання, норми культури}=>(світ, інші люди, власне тіло)
Дещо інший вигляд має свідомість у рефлексії (внутрішньому спостереженні). Найдетальніше в цьому аспекті її розглянуто у феноменології Гуссерля. Для мене моя свідомість постає як потік переживань: я щось сприйняв, пригадав, захотів тощо. Цей потік розташовується в певній послідовності завдяки усвідомленню мною часу: я усвідомлюю, що це переживання було раніше, а те — пізніше. Однак свідомість є щось більше, ніж зафіксовані в часовій послідовності переживання (акти свідомості). Існує щось, що надає єдності моїм переживанням, що дає змогу подати свідомість як певну органічну духовну єдність, як духовну монаду. Феноменологія виділяє два полюси, які «стягують» мої переживання, надають їм єдності. Це «Я» і світ. Кожен акт свідомості має форму: я сприймаю (пригадую та ін.) щось, що знаходиться у світі.
Єдності моїм переживанням надає те, що це мої переживання, що це я переживав. Моє «Я» присутнє в кожному переживанні й «стягує» їх у щось єдине. Якби не було цього центру об'єднання, переживання існували б осібно, кожне само по собі. Про важливу функцію «Я» в упорядкуванні переживань свідчать деякі психічні захворювання, за яких хвора людина приписує свої переживання іншій, а переживання інших людей вважає власними. Важливою рисою діяльності «Я» є свобода. Мої переживання не запрограмовані ні зовнішнім світом, ні моїм тілом. Я сам довільно визначаю: мислити мені, фантазувати, сприймати чи пригадувати. На свободі свідомості особливо акцентують екзистенціалісти, зокрема Сартр.
Іншим центром об'єднання переживань є світ. Кожен акт свідомості спрямований на певний предмет. Не існує безпредметного акту свідомості (переживання): я думаю про щось, люблю щось, хочу чогось, сприймаю щось та ін. При цьому кожен предмет даний мені в горизонті (контексті) світу. Світ як анонімний горизонт властивий кожному предмету свідомості. Цей світ Гуссерль називає ще «життєвим світом», тобто світом, сформованим певною культурою. Таким чином, моє сприймання (пригадування, бажання) стосується предмета, який дається мені в горизонті культури. На підставі цього аналізу можна зробити висновок, що «Я» і світ культури («життєвий світ») утворюють два важливі полюси свідомості. Свідомість постає як діяльність «Я» в горизонті (тобто способі, формі) культури. Отже, із внутрішнього аналізу свідомості випливає такий же висновок, як і з зовнішнього. З огляду на те, що свідомість є взаємодією двох полюсів — «Я» і культури, стає зрозумілою природа індивідуалістичних та колективістських концепцій свідомості.
Концепції, які акцентують на «Я», на свободі його діяльності, схиляються до індивідуалістичних (лібералістських у політичній ідеології) концепцій. Ті, що розглядають «Я» як робота, якому культура задає програму, тяжіють до протилежного погляду, а в політиці — до тоталітарної ідеології. Постає питання: яка з цих концепцій є істинною? Принципової відповіді на нього не існує. Свідомість не можна розглядати як предмет, що функціонує незалежно від його визначення. Якщо європейці визначили себе вільними громадянами, зробили свободу абсолютною цінністю, то для них у функціонуванні свідомості «Я» є визначальним. І, звісно, для них концепція Гегеля і Маркса є неістинною. Там, де домінує ціле, світ культури над «Я», колективістська модель є істинною. Коли йдеться про свідомість, то питання про істинність чи неістинність певної концепції переростає в проблему вибору певного типу свідомості. Перед українцями, зокрема, стоїть проблема вибору європейського чи азійського типу свідомості. Для європейського вибору необхідно відповідним чином визначити нашу свідомість.
Ідеальне — це філософська категорія для позначення суб'єктивного, образного нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом і об'єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає реально відчутні властивості об'єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Наприклад, звичайна вишня. Вона має смак, колір, форму, вагу, розмір (величину) тощо. Однак образ вишні, що ми уявляємо, цих властивостей не має. Образ вишні не має смаку, кольору, ваги, форми тощо. Він не має жодного грама тілесності.
Отже, образне, відображуване, ідеальне є суб'єктивною, духовною реальністю; образне, ідеальне існує лише в актах свідомості. Категорія «ідеальне» має, принаймні, чотири значення у філософії:
1)ідеальне, що існує як результат інтелектуальної діяльності людини (літературні, музичні, наукові твори тощо);
2)ідеальне як найдосконаліше, як ідеал (ідеал краси, суспільний ідеал, ідеальна форма);
ідеальне як результат ідеалізації об'єкту у людській пізнавальній діяльності. Наприклад, «точка», «абсолютно тверде тіло», «ідеальний розчин» тощо Таких об'єктів у природі не існує. Бо що таке «точка»? «Точка» — це ідеальний об'єкт, який створений в результаті абстрагування від принципової неможливості побудувати даний об'єкт практично, бо вона не має ні висоти, ні ширини, ні довжини. У природі не існує «ідеального розчину», котрий не мав би певного об'єму і певної температури. «Ідеальний розчин» — це ідеальна модель створена подумки, коли не беруть до уваги саме ці конкретні ознаки — об'єм і температуру, щоб віднайти більш загальні, суттєві ознаки, що притаманні усім розчинам. Це здійснюється в інтересах пізнання;
3)Ідеальне як об'єктивний феномен, незалежний від людини, її свідомості («абсолютний розум», «абсолютна ідея» у Гегеля, «вічні ідеї» у Платона тощо).
33. Ідеальне, як і свідомість, не має самобуття, не є субстанцією. Воно породжується матеріальним началом, залежить від нього, "вписується" в матеріальну єдність світу.
Залежність ідеального від матеріального виявляється в трьох відношеннях: 1) ідеальне (образи, думки, ідеї тощо) є продуктом діяльності матеріального органу (людського мозку); воно "будується" на основі нервово-фізіологічних процесів, нейродинамічних структур, які утворюються в мозку; 2) ідеальне має своїм початком відображення об'єктивного, матеріального світу; 3) ідеальне відображення дійсності виникає і функціонує на основі чуттєво-предметної, матеріально-практичної діяльності і спілкування між людьми, причому воно відіграє роль суттєвої ланки в цій діяльності.
Залежність психіки, включаючи найвищий її прояв -свідомість, від центральної нервової системи, від процесів вищої нервової діяльності неспростовно доводиться величезною сукупністю фактів,.даних спостережень і експериментів. Ґрунтовні дослідження закономірностей і механізмів вищої нервової діяльності тварин і людини провели відомі вчені І.М.Сеченов, І.П.Павлов, О.О.Ухтомський, М.О.Бернштейн, І.С.Беріташвілі й інші. Вивчення структури й діяльності головного мозку триває, відкриваючи все нові й нові їх сторони.
У тварин є психіка, "суб'єктивність", але навряд чи правильно приписувати їм здатність ідеального відображення дійсності. Ідеальне характеризується тими особливостями, які були вже відмічені при аналізі сутності і структури свідомості: воно має предметну віднесеність і саме являє собою "ідеальну предметність": людина володіє і оперує своїми ідеальними образами, поняттями і т.д. як своєю власністю, своїм надбанням, духовним багатством. Для розуміння ідеального як специфічно людської форми відображення важливо взяти до уваги таку обставину: воно є не тільки відображенням наявного, даного, а й виявленням тих можливостей, які криються в цьому наявному, передбаченням того, що має з'явитися внаслідок цілеспрямованої людської діяльності. Тобто в формі ідеального — образів, понять, задумів, планів, ідей і т.д. — відображується не тільки суще, але й належне, дійсність — не тільки такою, якою вона є, але й такою, якою вона може й повинна стати. Таке розуміння ідеального розкриває той аспект цього поняття, витоки якого можна знайти уже у філософії Платона: ідеальне як уявлення про той зразок, якому повинна відповідати дійсність, про повну досконалість.
Здатність ідеального відображення виникла й розвинулася в процесі праці, який включає цілепокладання, планування, передбачення результатів діяльності. Ідеальне як таке (не кажучи про його матеріальні втілення) існує лише в людській голові, тобто суб'єктивно, але воно невідривне від людської предметної діяльності, від її предметів. Воно виникає, існує, функціонує в двоєдиному процесі опредмечування і розпредмечуван-ня. Цей процес включає і перетворення матеріального в ідеальне (в розумінні відображення об'єктивних предметів, їх властивостей, відношень і т.д. в людській голові) і перетворення ідеального в матеріальне, тобто втілення, реалізацію, матеріалізацію ідеальних цілей, прообразів, задумів, знань людини. Він включає і зворотний перехід цього матеріалізованого ідеального у свою власну, суб'єктивну форму — коли люди, оволодіваючи предметами, створеними людиною для людини, знов розкривають для себе те, що було вкладено в них їх творцями, — певні знання, задуми, ідеї тощо; в цьомуі полягає "роз-предмечування".
Ідеальне втілюється, набуває зовнішнього, ніби незалежного від людини існування не тільки в предметах, у світі матеріальної культури, але й у різних суспільних установах, відносинах, а також у знакових системах, які грунтуються насамперед на використанні мови як найбільш універсальної, базової знакової системи. Книги, твори мистецтва — це втілення ідеального у сфері духовної культури. Звичайно, самі по собі, крім своєї включеності в процес життєдіяльності суспільства в ході пізнання, спілкування предмети будь-якого роду, створені людиною, — це просто матеріальні об'єкти. Ідеальне, втілюючись, матеріалізуючись у тому або іншому предметі, ніби "згасає" в ньому . Але воно знов "спалахує", оскільки відбувається його включення в процес життєдіяльності. Лише в цьому русі, перетвореннях, переходах від суб'єктивного до об'єктивного і навпаки існує ідеальне. Спроби мислити його як щось "дане", "застигле", таке, що "сидить" у мозку, ведуть або до ідеалізму, або до вульгарного матеріалізму.
Ідеальне є продуктом не ізольованої свідомості окремої людини (таке взагалі неможливо), а діалектичної взаємодії індивідуальної і суспільної свідомості. Ідеальні утворення — поняття, ідеї, вчення, теорії, художні образи, правові й моральні норми тощо набувають своєрідного надінди-відуального буття, незалежного від кожної окремої людини. Вони фіксуються, передаються від покоління до покоління за допомогою мови і всіх втілень матеріальної і духовної культури. Перш ніж створювати щось своє окрема людина повинна оволодіти цим ідеальним багатством духовної культури — шляхом освіти й виховання, спілкування з іншими людьми, практичного оперування предметами, системами, в яких втілений певний ідеальний зміст.
35. Свідомість і мова
Проблеми свідомості і мови, співвідношення думки і слова цікавили філософів з самого початок виникнення філософії. Вважають, що самі філософські проблеми, як вони були сформульовані у перших філософів (Анаксимандра, Гераклита, Парменида, Платона, Арістотеля), сама форма їх постановки, значною мірою були обумовлені саме можливостями мови виражати і формулювати думки. Сама думка, мислення розумілося вже в Древній Греції нерозривно пов'язаним з мовою (це знайшло вираження в понятті логосу, терміні, що означає одночасно думку і слово в їх єдності). Вважають також, що аналіз поставлених проблем, наприклад, уявленні про будову речей, предметів, самої речовини з простих елементів, далі неділимих атомів було виведено із спостереження над граматичною будовою пропозиції і самого слова (пропозиція сукупність пов'язаних слів, слово складається з простих елементів - букв; навіть філософське поняття "елемент" було утворено від послідовності букв в латинській мові - L - M - N).
(У сучасній філософії також велике значення мають проблеми, пов'язані з аналізом мови і його зв'язком з мисленням і пізнанням дійсності. Ці проблеми знайшли своє якнайповніше вираження в тому, що виник ще в 19 столітті і продовжує існувати в 20 столітті філософському напрямі, що дістав назву "Філософія мови" (бере своє почала від мовознавця і філософа Вільгельма Гумбольдта). Також вже в 20-м столітті в Англії, а потім в Північній Америці, виникає напрям, який назвали "лінгвістичною філософією" (Людвіг Витгенштейн, Остін, Райл). У цій філософській течії аналізуються передусім проблеми того, як структури мови перетворюють думку, як думка, невід'ємна від мови, починає жити за законами мови і тим самим відривається від дійсності (відбувається гипостазирование, наділ самостійним буттям абстрактного поняття, властивості, ідеї, числа). Саме з гипостазирования мовних понять (буття, душі, духу, свідомості), вважають послідовники цієї школи, і виникли багато проблем філософії, які не мають ніякого значення, якщо відволіктися від мовного вираження і звернутися до реальності. У рамках цього філософського напряму робилися навіть спроби повністю здолати філософські проблеми, звести усю філософію і її питання до аналізу мови, до "критики мови", яка дорівнюватиме очищенню свідомості від гипостазированных і порожніх (вигаданих, вимовлених) сутей.)
Загалом, мову зазвичай визначають як систему знаків, що служить засобом людського спілкування, мислення і вираження. За допомогою мови здійснюється пізнання світу, в мові об'єктивувалася самосвідомість особи. Мова є специфічно соціальним засобом зберігання і передачі інформації, а також управління людською поведінкою.
Діалектична філософія розглядає мову як суспільно-історичне явище, що служить засобом вираження і об'єктивування ідеального, оскільки "ідеї не існують відірвано від мови" (Енгельс). Формування і розвиток категоріальної структури мови відбиває формування і розвиток категоріальної структури людського мислення.
З т. зр. Матеріалістичного (натуралістичною) трактування, мова виникла одночасно з виникненням суспільства в процесі спільної трудової діяльності первісних людей. "Мова так само древен, як і свідомість; мова практична, існуюча для інших людей і лише тим самим існуюче також і для мене самого, дійсна свідомість і, подібно до свідомості, мова виникає лише з потреби, з наполегливої необхідності спілкування з іншими людьми" (Маркс). Біологічними передумовами людської мови стали складні рухові і звукові форми сигналізації, що існували у вищих тварин. В процесі антропогенезу (походження людини) звуки із засобу вираження емоцій поступово стають засобом позначення речей, їх властивостей і стосунків, починають виконувати функції умисного повідомлення; складається відносно стійкий зв'язок між уявленням про предмет і кинестетическими відчуттями речедвигательного апарату (із слуховим чином звуку). Від елементарних, нечленороздільних звукових комплексів первісні люди поступово переходили до усе більш складних узагальнених звукових комплексів.
Виникнення членороздільної мови стало потужним засобом подальшого розвитку людини, суспільства і свідомості. Завдяки мові здійснюється специфічно людська форма передачі соціального досвіду, культурних норм і традицій, через мову реалізується спадкоємність різних поколінь і історичних епох. Історія кожної мови тісно пов'язана з історією тієї соціальної спільності (мовного колективу), яка є його носієм.
Мова бере участь в здійсненні практично усіх вищих психічних функцій, будучи найтісніше пов'язаний з мисленням. Зв'язок цей нерідко трактується як паралелізм мовних і розумових процесів (відповідно встановлюється взаємовідношення одиниць мови і мислення - частіше за усе слово і поняття, пропозицію і судження), що пов'язано із спрощеним тлумаченням мовного значення як безпосереднього віддзеркалення об'єкту в дзеркалі мови. Значення ж є система констант мовної діяльності, що забезпечують відносну постійність віднесення її структури до того або іншого класу (об'єктів); тим самим значення, оскільки воно повністю засвоєне носієм мови, є як би потенційний заступник усіх тих деятельностей, які воно опосередкує для людини. Мова бере участь в процесі предметного сприйняття, є основою пам'яті в її специфічно людській (опосередкованою) формі, виступає як знаряддя ідентифікації емоцій і в цьому плані опосередкує емоційну поведінку людини. Можна сказати, що разом з громадським характером праці мова визначає специфіку свідомості і людської психіки взагалі.
Звукова мова, як і пластика людського тіла, є "природною" системою знаків - на відміну від штучних мов, що спеціально створюються в науці (напр., логіці і математиці) або мистецтві. Специфічною особливістю людської мови є наявність в нім висловлювань про саму мову, що обумовлює здатність мови до самоописанию і опису інших знакових систем (самосвідомість мови, властивість мови бути метамовою). Інша особливість мови - його членороздільність, внутрішня розчленована висловлювань на одиниці різних рівнів (словосполучення, слова, морфеми, фонеми). Це пов'язано з аналитизмом мови - дискретністю (розчленованою) сенсу його одиниць і здатністю їх до комбінування в мові за відомими правилами (ця властивість знаходить своє втілення в здібності судження, висновку, побудови думок і міркувань).
Аналитизм мови дозволяє йому будувати тексти - складні знаки, що мають розвинену систему можливостей (модальностей), тимчасовий захід (розподілом минулого, сьогодення і майбутнього) і вираз обличчя. Усі ці особливості мовних значень обумовлюють універсальність мови в порівнянні з іншими знаковими системами, дозволяють мові описувати світ як ціле, називати предмети світу, описувати поведінку людей і давати особисті імена людям і колективам. Різноманітні аспекти мови складають предмет вивчення різних наук : лінгвістики, логіки, психології (психолінгвістика), антропології (етнолінгвістика), історії культури, літературознавства, соціології (соціолінгвістика), семіотики, теорії масової комунікації. Переробляючи дані конкретних наук, філософія дає їм определ. тлумачення в контексті рішення таких загальних проблем, як походження мови, взаємовідношення мови і свідомості, місце мови в процесі духовного освоєння світу.
36 Свідомість в контексті відношень людини до світу і до власного тіла
Бути свідомим - це перш за все чисто описовий термін, який спирається на саме безпосереднє і надійне сприйняття. Досвід показує нам далі, що будь-який психічний елемент, наприклад представлення, звичайно не буває довгостроково свідомим. Навпаки, характерним є те, що стан свідомості швидко проходить під впливом будь-яких, іноді незначних чинників; уявлення в цей момент свідоме, у наступну мить перестає бути таким, однак може знову стати свідомим при відомих, легко досяжних умовах. Яким воно було в проміжний період, ми не знаємо; можна сказати, що воно було прихованим (латентний), маючи на увазі під цим те, що воно в будь-який момент здатне було стати свідомим. Якщо ми скажемо, що воно було несвідомим, ми також дамо правильний опис. Це несвідоме в такому випадку збігається з приховано або потенційно свідомим. Правда, філософи заперечили б нам: немає, термін «несвідоме» не може мати тут застосування; поки уявлення знаходилося в прихованому стані, вона взагалі не було психічним. Але якщо б уже в цьому місці ми стали заперечувати їм, то затіяли б абсолютно безплідний спір про слова. До терміну або поняття несвідомого ми прийшли іншим шляхом, шляхом розробки досвіду, в якому велику роль грає душевна динаміка. Ми бачили, тобто змушені були визнати, що існують досить напружені душевні процеси або представлення - тут насамперед доводиться мати справа з деяким кількісним, тобто економічним, моментом, - які можуть мати такі ж наслідки для духовного життя, як і всі інші подання, між іншим, і такі наслідки, які можуть бути усвідомлені знову-таки як уявлення, хоча в дійсності і не стають свідомими.Стан, в якому вони перебували до усвідомлення, ми називаємо витисненням, а сила, що призвела до витіснення і підтримувала його, відчувається нами під час нашої психоаналітичної роботи як опір.Поняття несвідомого ми, таким чином, отримуємо з вчення про витиснення. Витиснуте ми розглядаємо як типовий приклад несвідомого. Ми бачимо, однак, що є двояке несвідоме: приховане, але здатне стати свідомим, і витіснене, яке саме по собі і без подальшого не може стати свідомим »(.Таким чином, рівень несвідомого, що виражає перехід його в свідоме і навпаки висловлює усвідомлення людиною раніше неусвідомлюваної думки. Однак і усвідомлювана в цьому думка переходить у сферу несвідомого.
Людина, на відміну від тварини, досягає своїх цілей за допомогою знарядь праці. А це означає, що вона знає властивості речей (наприклад, що камінь твердіший від дерева). При цьому її знання стосуються не лише речей, використання яких засноване на задоволенні біологічних потреб. Опосередковано, через залучення до праці, вона знає всі речі. Тварини також можуть використовувати речі як знаряддя, але таке використання зумовлене задоволенням безпосередніх біологічних потреб. Завдяки праці речі у людини відокремлюються від потреб і існують об'єктивно самостійно. Людина формує здатність уявляти речі самі по собі, незалежно від власних біологічних потреб.
Таким чином, свідоме відношення людини до світу (умовно — «технологічний вимір» свідомості) виявляється як вміння оперувати речами, або як об'єктивне знання речей. Розглянемо найпростіший акт свідомості — сприймання. Я, наприклад, щось сприйняв і визначив цей чуттєвий образ як «дерево» (тобто підвів його під поняття «дерева»). А поняття «дерева» у мене змістовно пов'язане з такими поняттями, як «будівельний матеріал», «горюча речовина» та ін. Отже, поняття задає схему можливих дій із предметом, яку я засвоїв у процесі виховання. Таким чином, моє свідоме сприймання дерева полягає у включенні його до контексту технологічної (естетичної, екологічної тощо) культури, засвоєної мною. В основу цього сприймання покладено не біологічні потреби, а форми культури.
Другий вимір свідомості (умовно — «соціальний») є вияв свідомості у ставлені людини до інших людей. На відміну від тваринного світу, в якому панує право сильного, людські відносини регулюються певними нормами — моральними, правовими, релігійними, політичними тощо. Тут свідомість постає як вольовий вчинок, здійснений особою на основі знання норм. А воля, згідно з Кантом, діє автономно. Це означає, наприклад, що моральним є вчинок, який людина вільно обрала сама, а не здійснила за зовнішнім примусом. Бути свідомим у «соціальному вимірі» означає знати соціальні норми (знати, як буде оцінено її вчинок) і обирати між різними варіантами дій. Я, наприклад, хочу мати певну річ, знаю способи, якими можна заволодіти нею (купити, випросити, вкрасти), знаю суспільні оцінки кожного з цих способів і добровільно обираю між ними. Свідомість саме й полягає у знанні, вільному виборі та усвідомленні відповідальності за вибір. У відносинах між людьми свідомість можна визначити насамперед як відповідальність (перед іншою людиною, суспільством, державою). Низький рівень свідомості (моральної, правової, політичної) громадян означає низький рівень відповідальності. Звідси випливає, що людина, яка через психічне захворювання не несе відповідальності за власні вчинки, не є підсудною. У неї відсутній «соціальний вимір» свідомості, що, до речі, може не позначитися на «технологічному вимірі» свідомості такої особи.
У «соціальному вимірі» свідомості дещо осібним є відношення людини до самої себе. Свідомість виявляє (репрезентує) себе не лише у ставленні людини до інших людей, а й у її ставленні до самої себе. На відміну від тварини, в якої психіка органічно поєднана з тілом, у людини «Я» (свідомість) дистанціюється від тіла. «Я» усвідомлюю своє тіло як щось відмінне від моєї свідомості, усвідомлюю його біологічні потреби. При цьому «Я» не зливаюся з тілом, а ніби перебуваю «поруч» з ним. Це дає мені змогу контролювати свої біологічні потреби, задовольняти їх у межах культурних норм. Зокрема, у певних межах «Я» можу тамувати голод, не спати. За нормального стану «Я» паную над тілом (контролюю його потреби і спосіб їх задоволення). За ненормальної ситуації (алкогольна, наркотична залежність, деякі стани психіки — настрої, паніка) тіло панує над свідомістю. Так, за алкогольної та наркотичної залежності дистанція між свідомістю і тілом «зменшується», свідомість поступово втрачає свою автономію (свободу) й перетворюється на додаток до тіла, внаслідок чого людина деградує до тваринного буття. Таким чином, свідоме відношення людини до світу, до інших людей і до самої себе — це відношення, опосередковане формами культури. Схематично свідомість можна подати як відношення:
(Я)=>{знання, норми культури}=>(світ, інші люди, власне тіло)
Дещо інший вигляд має свідомість у рефлексії (внутрішньому спостереженні). Найдетальніше в цьому аспекті її розглянуто у феноменології Гуссерля. Для мене моя свідомість постає як потік переживань: я щось сприйняв, пригадав, захотів тощо. Цей потік розташовується в певній послідовності завдяки усвідомленню мною часу: я усвідомлюю, що це переживання було раніше, а те — пізніше. Однак свідомість є щось більше, ніж зафіксовані в часовій послідовності переживання (акти свідомості). Існує щось, що надає єдності моїм переживанням, що дає змогу подати свідомість як певну органічну духовну єдність, як духовну монаду. Феноменологія виділяє два полюси, які «стягують» мої переживання, надають їм єдності. Це «Я» і світ. Кожен акт свідомості має форму: я сприймаю (пригадую та ін.) щось, що знаходиться у світі.
Єдності моїм переживанням надає те, що це мої переживання, що це я переживав. Моє «Я» присутнє в кожному переживанні й «стягує» їх у щось єдине. Якби не було цього центру об'єднання, переживання існували б осібно, кожне само по собі. Про важливу функцію «Я» в упорядкуванні переживань свідчать деякі психічні захворювання, за яких хвора людина приписує свої переживання іншій, а переживання інших людей вважає власними. Важливою рисою діяльності «Я» є свобода. Мої переживання не запрограмовані ні зовнішнім світом, ні моїм тілом. Я сам довільно визначаю: мислити мені, фантазувати, сприймати чи пригадувати. На свободі свідомості особливо акцентують екзистенціалісти, зокрема Сартр.
Іншим центром об'єднання переживань є світ. Кожен акт свідомості спрямований на певний предмет. Не існує безпредметного акту свідомості (переживання): я думаю про щось, люблю щось, хочу чогось, сприймаю щось та ін. При цьому кожен предмет даний мені в горизонті (контексті) світу. Світ як анонімний горизонт властивий кожному предмету свідомості. Цей світ Гуссерль називає ще «життєвим світом», тобто світом, сформованим певною культурою. Таким чином, моє сприймання (пригадування, бажання) стосується предмета, який дається мені в горизонті культури. На підставі цього аналізу можна зробити висновок, що «Я» і світ культури («життєвий світ») утворюють два важливі полюси свідомості. Свідомість постає як діяльність «Я» в горизонті (тобто способі, формі) культури. Отже, із внутрішнього аналізу свідомості випливає такий же висновок, як і з зовнішнього. З огляду на те, що свідомість є взаємодією двох полюсів — «Я» і культури, стає зрозумілою природа індивідуалістичних та колективістських концепцій свідомості.
Концепції, які акцентують на «Я», на свободі його діяльності, схиляються до індивідуалістичних (лібералістських у політичній ідеології) концепцій. Ті, що розглядають «Я» як робота, якому культура задає програму, тяжіють до протилежного погляду, а в політиці — до тоталітарної ідеології. Постає питання: яка з цих концепцій є істинною? Принципової відповіді на нього не існує. Свідомість не можна розглядати як предмет, що функціонує незалежно від його визначення. Якщо європейці визначили себе вільними громадянами, зробили свободу абсолютною цінністю, то для них у функціонуванні свідомості «Я» є визначальним. І, звісно, для них концепція Гегеля і Маркса є неістинною. Там, де домінує ціле, світ культури над «Я», колективістська модель є істинною. Коли йдеться про свідомість, то питання про істинність чи неістинність певної концепції переростає в проблему вибору певного типу свідомості. Перед українцями, зокрема, стоїть проблема вибору європейського чи азійського типу свідомості. Для європейського вибору необхідно відповідним чином визначити нашу свідомість.
38 .Проблемма пізнаваності світу. Сутність агностицизму.
Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.
Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю. Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відоораження, з живого споглядання .Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття – це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину. Більш складною формою відображення є сприймання. Сприймання – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання – це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна – спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сут
-----------
Украина FOREVER
ДИНАМО - ЭТО КЛАСС, ДИНАМО - ЭТО СИЛА.
ДИНАМО НАВЕКИ НАС ОБЪЕДИНИЛО! |
| |
Rebroff
Пользователь
Сообщений 1687
Репутация -1 | 0 |+1
19 [86 -67]
Откуда: Украина, Киев
Профессия: студент
|
2010-12-16 23:34 GMT - #7496567
From: Ukraine, Kiev |
|
Знання, в першу чергу глибинні, апріорні, знаходяться в нас самих, і не у вербальній, словесній формі, але в певних образах, для яких не завжди можна підібрати адекватне мовне вираження, втілення. Августин розрізняє пізнання речі з неї самої та пізнання її у вічній істині. Таке пізнання є ідеальним і може відбуватися лише за допомогою Божественної Благодаті. Знання, що одержані нами таким чином, існують у вигляді певного "внутрішнього слова", яке є основою будь-якого зовнішнього, промовленого слова і є основою, підґрунтям для будь-якої дії
"Зовнішнє слово" - це слово вимовлене, власне сам звук голосу. Воно умовне та довільне, і виконує роль знаку, використовується для позначення "внутрішнього слова", яке є "словом розуму", тобто певною думкою, ще не оформленою у слово Важливо зазначити, що не кожна думка є "внутрішнім словом", а лише та, що знаходиться, перебуває в центрі розгляду свідомості, думка в її актуальному стані. Власне процес мовної комунікації, на думку Августина, виглядає таким чином: "внутрішнє слово", думка, яка має бути повідомлена, переходить у "слово зовнішнє", у вербальне повідомлення, яке сприймається органами слуху співрозмовника і далі передається його душі, де пробуджує вже його власне "внутрішнє слово". Така комунікативна схема зовсім не забезпечувала точної передачі думки, Августин вважав це неможливим. Під дією слів мовця у душі слухача з'являються свої думки, які лише нагадують, лише схожі на почуте
Коли людина сприймає знаки, то у неї відбувається збудження, розгортання потаємних глибин пам'яті, в яких перебуває і зберігається "істинне знання речей, якими ми володіємо, що перебуває в нас у формі слова, задуманого внутрішнім мовленням".
Після навернення у християнство Августин уже по-новому підходить до проблематики мовних знаків. Він продовжує досліджувати питання про те, яким повинен бути інструмент богопізнання. З одного боку, неможливо ні описати, ні виразити у словах, мовними засобами всю неосяжність природи Творця, а з іншого боку, на початку Євангелія від Іоанна сказано: "Спочатку було Слово" і, крім того, у головному постулаті християнства стверджується ідея втілення Слова, Його перебування у людському тілі. Тому Августин, пояснюючи і переосмислюючи роль слів, вдається до аналогії: як Божественне Слово "втілилося" у Христі, так і людська думка набуває "плоті" у написаному чи промовленому слові.
Таким чином, погляди Августина на природу мовних знаків трансформуються: агностицизм у царині вербального пізнання, властивий ранньому періоду його творчості, з наверненням Августина у християнську віру змінюється на переконаність і віру у спроможність слів пізнавати вищу істину, Першопричину всього сущого. Істина стає осяжною, - не в результаті буквального витлумачення смислу біблійних текстів, але в особливих словесних образах, як "відображена у загадці".
41
Истина как процесс
Истина – знание, соответствующее своему предмету, совпадающее с ним. Иначе говоря, это верное, правильное отражение действительности в живом созерцании или в мышлении. Поэтому первый и исходный признак (свойство) истины – объективность: конечная обусловленность реальной действительностью, опытом, практикой и независимостью содержания истинного знания от отдельных людей. Истина это не свойство материальных объектов, а характеристика знаний о них.
Будучи объективной по своему материальному содержанию, истина субъективна по своим внутренним идеальным содержанию и форме: истину познают люди, выражающие ее в определенных субъективных формах (понятиях, законах, теориях и т. п.).
Истина – это процесс, а не какой-то одноразовый акт изучения объекта сразу, целиком и в полном объеме. К характеристике объективной истины как процессу применяются категории абсолютного (выражающего устойчивое, неизменное в явлениях) и относительного (отражающего изменчивое, преходящее). Абсолютная и относительная истина – это два необходимых момента одной объективной истины. Они выражают разные ступени и стороны познания человеком объективного мира и различаются лишь по степени точности и полноты его отражения. Между ними нет границы. Это не отдельные знания, а одно, хотя каждое из них имеет свою специфику.
Абсолютная истина (точнее, абсолютное в объективной истине) понимается, во-первых, как полное, исчерпывающее знание о действительности в целом – гносеологический идеал, который никогда не будет достигнут, хотя познание все более приближается к нему, во-вторых, как тот элемент знаний, который не может быть никогда опровергнут в будущем. Это так называемые вечные истины, знания об отдельных сторонах предметов.
Относительная истина (точнее, относительное в объективной истине) выражает изменчивость каждого истинного знания, его углубление, уточнение по мере развития практики и познания. При этом старые истины либо заменяются новыми, либо опровергаются и становятся заблуждениями (например, истина о существовании вечного двигателя). Относительность истины заключается в ее неполноте, условности, приблизительности, незавершенности. Абсолютная истина в виде целостного фрагмента знания складывается из суммы относительных, но не путем механического соединения готовых истин, а в процессе исторического развития познания и синтеза его результатов.
В свое время Гегель справедливо подчеркивал, что абстрактной истины нет, истина всегда конкретна. Это значит, что любое истинное знание всегда определяется в своем содержании и применении условиями места, времени и многими другими специфическими обстоятельствами, которые познание должно стремиться учесть как можно точнее. Игнорирование определенности ситуации, распространение истинного знания за пределы объективной действительности неминуемо превращает истину в антипод – в заблуждение.
Критерии истины
Декарт критерием истинных знаний считал их ясность и отчетливость.Л. Фейербах такой критерий искал в чувственных данных. Но оказалось, что ясность и отчетливость мышления – вопрос крайне субъективный, а чувства нередко нас обманывают.
В качестве критерия истины выдвигались общезначимость (то, что признается многими людьми); то, что является выгодным, полезным, приводит к успеху – прагматизм; то, что соответствует условному соглашению – конвенционализм; то, во что люди сильно верят; то, что соответствует мнению авторитетов, и т. д.
Критерий истины – средство проверки истинности или ложности того или иного утверждения, гипотезы, теоретического построения и т. п. Критерием истины является общественная практика. Научные теории получают свою окончательную проверку в практике: в промышленном и сельскохозяйственном производстве, в революционной деятельности масс по переустройству общества. Если теория успешно применяется на практике, то это означает, что она является истинной. Способы проверки той или иной мысли на практике могут быть различными.
Часто практическая проверка осуществляется опосредованным путем. Так, установление истинности того или иного утверждения проходит путь логического доказательства и в результате опирается на практическую проверку некоторых исходных положений теории, которые в ее рамках специально не доказываются. Однако проверка на практике научных теорий не означает превращения их в абсолют, научные теории развиваются, обогащаются, уточняются, некоторые их положения заменяются новыми. Это связано с тем, что сама общественная практика и способы сопоставления через практику научных теорий с действительностью постоянно развиваются, совершенствуются. Поэтому лишь развивающаяся общественная практика может полностью подтвердить или опровергнуть то или иное человеческое представление.
Проверка знания «на истину» практикой не есть какой-то одноразовый акт, нечто неизменное или «зеркальное сличение», а она есть процесс, т. е. носит исторический, диалектический характер. Это значит, что критерий практики одновременно определенен и неопределенен, абсолютен и относителен. Абсолютен в том смысле, что только развивающаяся практика во всей полноте ее содержания может окончательно доказать какие-либо теоретические или иные положения.
Поняття істини, її види, шляхи досягнення
Істина є правильне відображення суб'єктом об'єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка - це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається за істинне, і його часом треба спростовувати. Основна проблема теорії істини - як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об'єктивної істини. Об'єктивна істина - це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини. Визнання об'єктивної істини з необхідністю обумовлює визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини.
Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. В принципі таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об'єкт - навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести вірогідно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають - вічними істинами. Абсолютна істина - в широкому розумінні - це всеосяжна істина про реальність в цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує і що вона в принципі пізнавана. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина - це обмежено правильне знання про щось. Наприклад, тіла складаються із атомів, вода кипить при температурі 1000 тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, омертвляння знань, а абсолютизація відносного - до релятивізму /лат. - відносний/, тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання. З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна її фундаментальна характеристика - конкретність. Конкретність істини - це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: "Корисний чи шкідливий дощ? "- отримаємо відповідь - "і корисний і шкідливий". Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.
42 Раціональні форми освоєння дійсності
Вищою формою пізнання дійсності є абстрактне пізнання, що відбувається за участю процесів мислення, мовлення, уяви. Ці пізнавальні процеси у розвиненому виді притаманні тільки людині, яка має свідомість і виявляє психічну активність у діяльності. Важливе місце у пізнавальній діяльності людини відіграє пам’ять, яка своєрідно відображає, фіксує й відтворює те, що в процесі пізнання відображується у свідомості.
Найважливішою формою освоєння дійсності людиною є мислення. Мислення - вища форма відображення мозком, усвідомлення і розуміння не конкретних, а загальних, істотних властивостей і закономірностей, які безпосередньо, наочно людині в її досвіді не подані. Мислення взаємопов'язане з відчуттєвим пізнанням і здійснюється у мовній формі. Виділяють операції мислення: абстракція, порівняння, узагальнення, конкретизація, аналіз, синтез. Мислення - власне є психологічним процесом, що пов'язаний з відкриттям для мислячого суб'єкта нового знання на основі переробки отриманоїї інформації, тобто з рішенням "проблемної" ситуації.
Виділяють форми мислення: поняття, судження, умовивід.
Поняття – форма мислення, в якій узагальнюються істотні ознаки предметів та явищ дійсності в їх сутнісних зв’язках і відносинах. Істотними є такі ознаки, які належать об’єктам, виражають їх природу, сутність і без яких об’єкти не можуть існувати. Поняття існує в слові, але не кожне слово є поняттям, наприклад, "але”, "так”, "темніє”. Зміст поняття – відображення в ньому істотних ознак об’єкту, а обсяг поняття – відображене коло об’єктів в ньому. Так, поняття з більшим обсягом називають родовими ("одежа”, "тварини”), а з меншим - видовими ("сукня”, "цап”). Категоріями називаються такі поняття, що мають найширший обсяг ("простір”, "рух”, "час”).
Судження – форма відображення дійсності, яка полягає в тому, що стверджуються або заперечуються ознаки, властивості чи відносини у певних об’єктах. Наприклад: "Залізо проводить тепло”, "Сьогодні дощ не передбачається”. Судження може бути істинним, якщо воно адекватно відображає відносини, що існують в об’єктивній дійсності. Судження розділяють на ствердні та заперечні; прості та складні; одиничні, часткові та загальні.
Умовивід – форма мислення, в якій за допомогою суджень виводиться нове і здобувається нове знання.
Умовиводи розділяють на індуктивні, дедуктивні, за аналогією.
Розгляньте види мислення: 1) Теоретичне, понятійне мислення розглядає проблеми за допомогою логіки на основі вихідної (повної, надійної) інформації не звертаючись до даних досвіду. 2) Образно-теоретичний вид мислення, пов'язаний з художньою діяльністю. 3)Наочно (предметно)-дійове, пов'язане з практичною діяльністю. 4) Наочно-образне - вид мислення, який необхідно спирається на сприйняття чи уявлення (циганка-ворожка, що вибирає клієнта тощо).
Уява
Уява - психічний процес, який складається у створенні нових образів і уявлень за допомогою переробки матеріалу сприймань і уявлень, отриманих у попередньому досвіді. Розрізняють довільну і недовільну уяву. За ступенем самостійності виділяють: відтворюючу уяву (створення образу предмету за його описом) і творчу (створення нових образів, який потребують відбору матеріалів відповідно до задуму). Прийоми уяви – аглютинація, наголошення, аналогія, схематизація, типізація. Аглютинація (від лат. аgglutinare – склеювати) – створення образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин різних об’єктів ("кентавр”, "русалка”). Наголошення – перебільшення або применшення окремих характеристик об’єкта ("дюймовочка”, "хлопчик-з-пальчик”). Схематизація – підкреслювання подібних рис об’єктів та нівелювання їх розбіжностей (наприклад, в орнаментах). Суть аналогії полягає в тому, що створюваний новий образ схожий на реально існуючий об’єкт, але йому притаманна принципово нова модель явища чи факту (наприклад, "килим-літак”). На приципі аналогії виникла біоніка – нова інженерна дисципліна. Типізація – виділення сутнісного, повторюваного в образах і створення узагальнюючих, типових образів. Особливим видом творчої уяви є мрія - створення образів бажаного майбутнього.
Мовлення — це конкретне використання мови для висловлення Думок, почуттів, настроїв. Мовлення — це психічне явище.
Мовлення в науковій літературі розділяють на усне та письмове.
За стилем виділяють побутове, художнє, ділове та наукове мовлення.
Побутовий стиль мовлення притаманний повсякденному спілкуванню; художній — застосовується в літературних творах (проза, поезія тощо); діловий стиль мовлення притаманний офіційному спілкуванню (наприклад, доповіді, документи тощо); науковий — характерний для різних наукових праць.
43
Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.
Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.
Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.
Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.
У філософії Давньої індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), яка була найважливішою складовою Упанішад — текстів, які водночас виражали міфологічний, релігійний і філософський світогляди. У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари — карми.
У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.
Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів. Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.
У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією. Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою.
Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».
У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності — людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.
Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної».
Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.
І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.
Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.
Духовність — міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.
У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе.
Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.
Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:
— наявність розуму
— соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);
— цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);
— здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);
— духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).
Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Найбільш загальним поняттям є «людина».
Людина — поняття, що відображає загальні риси людського роду, тобто характеризує родову істоту.
Індивід — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).
Особа — людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.
Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.
Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.
44 При взгляде на историю человеческой мысли, прежде всего философской мысли, я выделяю три цикла, три "волны" в течении и преемственности основных философских проблем. Выделенные циклы относятся к западной философии, что касается восточной философии, то здесь нужен специальный анализ.
Каждая волна, каждый цикл западной философии характеризуются тремя основными фазами (в смысле предметных акцентов в исторический период той или иной фазы):
1) зарождение волны: натурфилософия
2) гребень волны: академический интеллектуализм,'ориентированный на онтологию и гносеологию;
3) финал волнового цикла: антропологизм;
В истории человеческой мысли можно увидеть три такие волны:
1-я волна
- натурфилософия первых античных философов - классический период философии Древней Греции (интеллектуализм: Протагор, Сократ, Платон, Демокрит, Аристотель и др.);
- антропологический поворот в философии эпохи эллинизма и Древнего Рима (кинизм, стоицизм, эпикуреизм) и продолжение антропологического направления в философии и теологии Средневековья;
2-я волна
- натурфилософия эпохи возрождения и Нового времени (Бру но, Галилей, Ньютон, Бойль и др.);
- классический период философии нового времени (Бэкон Локк, Декарт, Лейбниц, Юм, Кант, Фихте, Шеллинг, Гегель);
- антропологический поворот (Фейербах, Кьеркегор, Шопенгауэр, Ницше, Дильтей др.)
3-я волна
- натурфилософия и философия науки (Мах, Пуанкаре, Эйи штейн, Гейзенберг, Шредингер, Луи де Бройль, Рассел, Берталанфи. Винер, Эйген и многие представители позитивизма, философии и логики науки);
- интеллектуалистский период философии XX века (в XX веке не сформировалось классического интеллектуалистского направления, как в прошлом, поэтому можно говорить об интеллектуалистской "псевдоклассической" философии разных направлений неопозитивизма, критического рационализма, структурализма);
- антропологический поворот конца XX - начала XXI веков.
Современный антропологический поворот наблюдается во всех сферах человеческой культуры, в том числе, и в естественных науках в форме "постнеклассической науки" [Степин, 1992а, б]. А в целом можно согласиться с мнением, что "трансформация технологической цивилизации как раз и связана с поворотом к духовности" [Лекторский, 1996, с.34]. Антропологический поворот в настоящее время еще находится в растущей фазе. В XXI веке философия с ее центральным вопросом "Что есть человек?" будет центральной научной и учебной дисциплиной. Сейчас пока выполняется отрицательная работа по освобождению интеллектуального пространства философии от избыточного сциентизма, логицизма и рационализма, что делается, например, небезуспешно философией постмодернизма. В то же время усиление антропологизма очевидно по ощутимому возрастанию работ в области философской антропологии, философии этики, философии жизни, философских вопросов синтеза науки и теологии, экофилософии.
Замечу также, что переход от избыточного академического интеллектуализма к антропологизму сопровождается усилением схоластического характера первого и всегда облегчается зарождающимся в это переходное время скептицизмом.
Можно сказать, что скептицизм, подрывая господство интеллектуализма, освобождает пространство мысли для антропологических течений, В каждой из трех выделенных волн скептические направления представлены; собственно скептицизмом в эпоху эллинизма и Древнего Рима; позитивизмом в XIX веке: постмодернизмом и анархистской теорией научного знания в XX веке. Можно также предположить, что зарождение новых фаз скептицизма и антропологизма связано в известной степени с "метафизической усталостью" от избыточного, отвлеченного от жизни и абстрактно-академического интеллектуализма-рационализма.
46 У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна.
Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття.
Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної філософської кон-цепції людини.
По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.
По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності
Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер).
По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність.
Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського.
47
Історичне значення класичної філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому. Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.
Сложность именно в том, что неклассическая философия, контуры которой определились уже в XIX веке, отрицает философскую классику в самых важных и принципиальных вопросах. А поэтому отношение классической и неклассической философии — это не два этапа на пути, идущего по восходящей, а два разных пути в философии.
В постклассическом философствовании «субъект» классической философии «распался» на множество индивидуализированных, в том числе и исторически своеобразных «субъектов». С отказом от признания единого универсального субъекта классической философии и постулирования принципиальной (а не только в качестве эмпирического «факта») множественности коллективных и индивидуальных ценностных систем обнаружилась и была реализована возможность «историзации» и «плюрализации» субъекта ценностного отношения и, соответственно, —
-----------
Украина FOREVER
ДИНАМО - ЭТО КЛАСС, ДИНАМО - ЭТО СИЛА.
ДИНАМО НАВЕКИ НАС ОБЪЕДИНИЛО! |
| |
Rebroff
Пользователь
Сообщений 1687
Репутация -1 | 0 |+1
19 [86 -67]
Откуда: Украина, Киев
Профессия: студент
|
2010-12-16 23:34 GMT - #7496569
From: Ukraine, Kiev |
|
57. Ключом в поиске оснований и условий духовного становления чело века является такой конструкт человеческой реальности как духовный мир, понимаемый как способ существования его субъективности, авто номности, целостности. Формирование духовного мира имеет не только биологические основания, но осуществляется непосредственно в процессе филогенеза, путем совершенствования социальной и информационной природы. Автор предлагает такой взгляд на структуру духовного мира:
• рациональная сторона: сознание, самосознание, мировоззрение;
• эмоциональная сторона: особенности высшей нервной деятель ности, чувства, настроения и др.;
• сфера бессознательного;
• свобода воли;
• мотивационная сфера: потребности, интересы, цели, стимулы, мо тивы, личностная направленность, система навыков, привычек и знаний.
58. Душею називають внутрішній світ людини з її настроями, почуттями й переживаннями. Саме душею, а не органами чуття (зором, слухом, дотиком або нюхом) ми сприймаємо те, що становить людську суть і зветься духовним. Духовне відсторонене від усього приземлено практичного, тобто матеріального.
Дух — це внутрішній стан, моральна сила людини. Дух виявляється в бадьорості, рішучості, сміливості, незламності. Ці якості треба виробляти в собі, щоб, обстоюючи добро й правду, завжди досягати успіхів у житті.
Дух властивий не лише людині, а й народові. «Дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю», — так писав про незламність народного духу видатний поет Іван Франко.
Усе, що становить для людей духовну цінність, зветься духовністю. Духовність тісно пов'язана з історичною пам'яттю народу, тобто з минулим, що його пам'ятають численні покоління людей. Історична пам'ять с підґрунтям для збереження й плекання таких духовних скарбів, як народні традиції, звичаї, обряди, твори усної народної творчості, моральні цінності.
Передавати духовні скарби з покоління в покоління можна тільки за допомогою мови. Тому й народився вислів: мова — скарбниця духовності народу.
Поняття духовності у філософії, за звичай, було пов’язане перш за все із тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювались із формами організації знання. Вівся наполегливий пошук, який зводився до окреслення науково-універсальної, “суспільної” сутності духовності. На противагу цій тенденції сьогодні спостерігається інша: духовність переважно асоціюється з релігійністю, з моральними цінностями, постульованими тією чи іншою конфесією. В сучасних західних працях про суспільство і культуру поняття “духовність” майже не вживається, воно як правило використовується у світовій літературі релігійно-філософського змісту, де духовність розглядається як чинник самовизначення віруючої людини. Такий підхід збіднює значення поняття духовності та значною мірою виводить проблематику духовності з тематичних сфер філософії.
До визначення поняття духовності у вчених немає одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття “духовність” по-різному. Поняття “духовність” завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи: Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття "духовність" є похідним від слова "дух" (лат. “spirit” та грец. “pneuma”), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.
Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність це специфічна людська властивість, а тілесне це нижче, те, що закладене природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне й духовне як рівно необхідні.
Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, що виділяє її з тваринного світу, та уподібнює Богу.
59. „Кінець історії” – Ф. Фукуяма вбачає у тому, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, яке знайшло своє втілення у розвинутих країнах світу. У теоретичному плані людству немає чого шукати. Кінцеву раціональну форму суспільства пропонує раціоналізм. Ідею кінця історії він запозичив у Гегеля, в творах якого безпосередньо йдеться про те, що в певний момент історія досягає кульмінації, знаходить кінцеву форму розумної організації. Другим своїм попередником Фукуяма вважає Кожева, третім – Вебера. Саме ці теоретики узагальнили еволюцію ліберальних пошуків і запропонували людству програму подолання соціальних конфліктів, суперечностей та створення соціально упорядкованого суспільства, найвищою цінністю якого є особистість.
Ідеї лібералізму з якими Фукуяма пов’язує кінець історії: вільні вибори всіх інститутів влади, створення системи стримування і противаг, правова держава, рівність громадян перед законом, вільний ринок і конкуренція, що дозволять людині реалізувати свою ініціативу і самостійність не лише в економічному житті, а й в усіх сферах його суспільних відносин, рівність можливостей кожного члена суспільства. Головним є самоцінність індивіда.
Обстоюючи лібералізм як ідеологію оптимальної визначеності форм суспільства і держави, Фукуяма висловлює не захоплення теоретичною знахідкою, а розчарування плином соціального процесу постісторичного буття людства. В постісторичний період немає ні мистецтва, ні мистецтва, ні філософії, є лише музей людської історії, що старанно оберігається. Все це наводить людей на песимістичні роздуми про майбутнє, які, може, й примусять історію взяти ще один старт, так завершує свою статтю Фукуяма.
60. Питання типу „Хто є творцем історії?”, „Яка роль конкретної особистості в історії? ”, „Чи творить історію народ чи він є нездатним до цього, а лише Особистості, еліта?” і т.д. і т.п. вже давно хвилюють багатьох філософів, істориків, та і людей взагалі. Це не даремно, адже це є і важливим світоглядним питанням. І його вирішення має для людини немале значення.
Отже, особистість – система соціально значущих рис, що характеризує людину як члена суспільства. Визначається певною системою суспільних відносин, культурою, обумовлена також і біологічними особливостями. Особистість володіє цілою низкою моральних якостей (позитивних і негативних), що носять соціально значущий характер. Ця система динамічна, рухлива, але водночас і доволі стійка. І відіграє важливу роль у історії людства.
Екзистенціоналісти кожну людину розглядали як особистість. Їй судилося побувати в історії, вона „закинута” в неї і не може прожити поза нею, поза суспільством. Але здатна з усією стійкістю витерпіти саму перспективу занепаду і кінця історії. На думку Сартра, історична ситуація реалізується лише шляхом людського вибору і дії. А феноменолог Хайдеггер розглядав кожну людину як історію.
61. Логіка всесвітньої історії виражена в зміні суспільно-економічних формацій, в загальній спрямованості всесвітнього історичного процесу. Вона відображує єдність, цілісність історичного процесу, фіксує певну тотожність порядків, доль різних народів і країн. Історія в своїй конкретності є сукупністю безкінечно різних і неповторних історичних біографій окремих країн, народів, культур. Однак протиріччя всезагальної логіки історії і особливості конкретних історій країн і народів не означає розриву їх єдності. Навпаки саме це протиріччя є ні чим іншим, як своєрідним вираженням глибокої єдності всесвітньо-історичного процесу.
Історичний процес вважаємо однонаправленим, якщо мова йде про загальний історичний процес і багатоваріантний, якщо мова йде про конкретну історію.
За Ясперсом історія починається з своєрідного осьового часу – з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення загального, забезпечили їй духовну самостійність. Тойнбі розуміє історичний процес як послідовну генезу цивілізацій, що проходять у своєму розвитку і падіння однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі.
62. Суспільний прогрес - це перехід від менш досконалих форм організації людської діяльності до більш досконалих, це поступальний розвиток всієї світової історії. Не можна прогрес зводити тільки до кількісних змін. Звичайно, вони маються на увазі, але для соціального прогресу головною характеристикою є якісні зміни. Перехід від старого до нового готується всім ходом попередньої історії. Передумови виникнення нового вже перебувають у надрах старого, і коли рамки старого стають вузькими для нового, тоді відбувається стрибок у розвитку суспільства. Він може носити як еволюційний, так і революційний характер. Взагалі треба сказати; що революції - виключення, тоді як еволюційний шлях прогресу є природною формою висхідного розвитку суспільства.
Якщо спробувати в загальному вигляді визначити причини суспільного прогресу, то ними будуть потреби людини, що є породженням і вираженням її природи як живої й не в меншому ступені як соціальної істоти. Ці потреби різноманітні по своїй природі, характері, тривалості дії, але в кожному разі вони визначають мотиви діяльності людини. У повсякденному житті протягом тисячоріч люди зовсім не ставили своєю свідомою метою забезпечити суспільний прогрес, а сам суспільний прогрес аж ніяк не є якось споконвічно закладеною в хід історії ідеєю («програмою»), здійснення якої становить її таємний зміст. У процесі реального життя люди спонукувані потребами, породжуваними їх біологічною й соціальною природою; а в ході реалізації своїх життєвих потреб люди змінюють умови свого існування й самих себе, тому що кожна вдоволена потреба породжує нову, її ж задоволення, у свою чергу, вимагає нових дій, наслідком яких і є розвиток суспільства.
Гегель всесвітню історію характеризує як прогрес у свідомості волі. Він представляв весь історичний процес як поступальний, прогресивний рух людського суспільства. Гегель-діалектик прекрасно усвідомлював, що прогрес в історії людства не відбувається без боротьби, що були й періоди регресу. Але, незважаючи на це, прогрес людства не зупиняється.[4, 119-120]
Маркс вперше науково розкрив сутність суспільного прогресу. Маркс показав, що всякий прогрес варто розглядати через продуктивні сили, що утворять основу всієї історії людей. Саме ріст і вдосконалювання продуктивних сил показує висхідний розвиток людського суспільства. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, більше високої, є не що інше, як якісний, тобто прогресивний стрибок у розвитку людства.
Бердяєв вважає, що ідея прогресу має релігійні коріння. Вона "припускає мету історичного процесу й розкриття змісту його залежності від цієї кінцевої мети" [3, 145]. Але сама мета перебуває за межами історичного процесу. Ця ідея є ідея настання Царства Божого й царства справедливості, і, по суті, теоретики прогресу проповідували релігійну ідею.
63. Зрозумівши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи - песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч /економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо /. Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес.
Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу /наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД.
64. Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації - неухильне економічне зростання, науково-технічний прогрес - виявили свої негативні наслідки. Наприкінці ХХ століття загострилися проблеми, які набули загальнопланетарного значення і котрі загрожують самому існуванню людства, - так звані глобальні проблеми, які загострилися на стільки, що без них неможливо нині скласти реалістичне уявлення про сучасні тенденції суспільного розвитку, про майбутнє людства. Виходячи з основних хар-к глобальних проблем – динамічного характеру та їх складності – можна припустити, що спільні зусилля держав не обов’язково швидко призведуть до повного вирішення їх.
Наприклад - проблема виживання людства в умовах розвитку принципово нового типу військової техніки і нагромадження знищення. Сучасна науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58 мільярдів людей, або в 11,5 разів більше, ніж живе людей на Землі
Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної кризи і пов'язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми. Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для хвилювання. "З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим повітрям різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її організм. Це не тільки погано впливає на стан здоров’я людей, але й дуже негативно діє на фізичну повноцінність майбутніх поколінь.
Важливими глобальними проблемами також є - загроза демографічної кризи, проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).
Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі боки життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки взаємопов’язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім того, однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести до тяжких наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку усього людства.
Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не в змозі вирішити самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і культурних ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля урядів і народів різних країн, широке розповсюдження у світі нового політичного мислення. На теперішній час різні країни по-різному ставляться до вирішення глобальних проблем: одні ігнорують ці проблеми, інші витрачають великі кошти на їх подолання. Деякі вчені вважають, що людство має вибирати між матеріальним прогресом і продовженням життя на Землі.
-----------
Украина FOREVER
ДИНАМО - ЭТО КЛАСС, ДИНАМО - ЭТО СИЛА.
ДИНАМО НАВЕКИ НАС ОБЪЕДИНИЛО! |
| |
BaMbilo
Сообщений Х
Репутация -1 | 0 |+1
[ -0] 
Откуда: , 
Профессия:
|
2010-12-17 16:45 GMT - #7498955
From: Russian Federation, Moscow |
|
s
-----------
|
| |
|
|
> 1 <
|
|
